Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло
Секунди, сказав він. Ми можемо виміряти наше життя в секундах.
На ньому була блакитна сорочка без краватки, два ґудзики зверху розстебнуті. Мене розважила ідея, що колір сорочки пасує до одних із дверей з мого нещодавнього переживання. Можливо, я намагався підірвати ті розмисли, така собі форма самозахисту.
Він зняв і поклав окуляри. Він видавався втомленим, старішим. Я спостерігав, як він пив, а потім налив, і я відмахнувся від присунутої пляшки.
Я сказав: «Якби хтось розповів мені все це тижні тому, про це місце, ці ідеї, хтось, кому я повністю довіряю, припускаю, що повірив би. Але я тут, і воно довкола мене, і мені складно в це повірити».
— Тобі треба гарно поспати.
— Бішкек. Так?
— Й Алмати. Але на значній відстані, обидва. І десь на північ, вище на півночі, там Совєти випробовували свої ядерні бомби.
Ми подумали про це.
— Маєш вийти за межі свого досвіду,— сказав він.— Поза свої обмеження.
— Мені потрібно вікно, щоб у нього дивитися. Це моє обмеження.
Він підніс свою склянку і почекав, поки я зроблю відповідний жест.
— Я брав тебе на дитячий майданчик, ті старі руїни майданчика, там, де ми тоді жили. Я садовив тебе на гойдалку, штовхав, чекав, штовхав,— сказав він.— Гойдалка відлітала, гойдалка поверталась. Я садовив тебе на гойданку. Я стояв на іншому боці зрівноваженої дошки та повільно штовхав донизу свій край планки. Ти здіймався в повітря, руками прип'явшись до поруччя. Потім я здіймав планку на своєму краю і спостерігав, як ти спускаєшся. Вгору-вниз. Тепер трохи швидше. Вгору-вниз, вгору-вниз. Я упевнився, що ти міцно тримаєшся за ручку. Я сказав, Гой-да, гой-да.
Я завагався, а потім підніс склянку, чекаючи, що ж буде далі.
Я стояв перед екраном у довгому переході. Спершу нічого, крім неба, потім натяк на загрозу, схилені верхів'я дерев, неприродне світло. Незабаром, за лічені секунди, обертальний стовп вітру, бруду й уламків. Він сповнює кадр, кривуляста вікнина, темна і вигнута, беззвучна, а потім ще одна, внизу ліворуч, на далекій відстані, повстаючи з обрію. Це була рівнина, безперешкодний краєвид, увесь екран тепер — торнадо, застрашлива тиша, яка, думав, вибухне відвертим ревом.
Тут наш клімат нас огортав. Я бачив багато торнадо в репортажах теленовин і чекав на відеоматеріал з рінуватим шляхом шторму, наслідками, низкою розтрощених будинків, звіяних дахів, які збочили, завалившись.
Їх показали, так, цілі вулиці зрівняно, шкільний автобус на боці, а ще також люди йдуть цим шляхом, уповільнено, майже з екрана і до коридора, несучи те, що вони врятували, загін чоловіків і жінок, чорно-білі, в урочистому марші, і мертві вишикувані на спустошених помостах у дворищах. Камера затрималася на тілах. На подробиці їхнього насильницького кінця було важко дивитися. Але я спостерігав, почуваючись зобов'язаним чомусь або комусь, можливо, жертвам, і думаючи про себе як про єдиного свідка, заприсяглого завданню.
Тепер, деінде, інше місто, інша пора доби, юнка їде повз на велосипеді на передньому плані, дивакуваті комічні рухи, швидкі й тремкі, з одного кінця екрана до іншого, разом зі штормом у милю завширшки, буревій, усе ще далеко, виповзає зі шва землі й неба, а потім новий кадр з огрядною людиною, яка похитується сходами льоху вниз, надмір реальне, сім'ї туляться в гаражах, обличчя в темряві, і знову дівчина на велосипеді крутить педалі тепер уже в інший бік, безтурботна, без поспіху, сцена в старому німому кіно, вона — Бастер Кітон у стані пришелепуватої безневинності, а потім червонуватий спалах світла, і воно вже тут, ваговито напосідаючи, поглинаючи півбудинку, чиста міць, вантажівка і стодола просто на стежці.
Білий екран, поки я стояв і чекав.
Тепер суцільна пустка, зрізаний пейзаж, образ усе тривав, тиша так само. Кілька хвилин я стояв на місці, вичікуючи, будинків нема, дівчини на велику нема, нічого, кінчено, зроблено. Той самий спустошений екран.
Я все чекав, сподіваючись більшого. Я відчував, як з якоїсь глибочини вивергається відрижка віскі. Іти було нікуди, і я не тямив, котра година. Мій годинник був виставлений на північноамериканський час, східний пояс.
— 5 —
Я його раз бачив до того, тут у харчоблоці, чоловіка у киреї ченця. Коли я увійшов, він не звів очей. Страва з'явилась у щілині біля дверей, і я приніс тарілку, склянку і посуд до столу, розташованому навкіс від нього через вузький прохід.
Він мав видовжене обличчя і великі руки, голова звужувалася догори, волосся підчикрижене так, що лишилася рідкувата сива стерня. Та сама кирея з минулого разу — стара і зморшкувата, багряниста із золотими прикрасами й без рукавів. Натомість із-під неї витикалися рукави смугастої піжами.
Я оглянув їжу, трохи з'їв і зважився припустити, що він знає англійську.
— А що ми їмо?
Він поглянув на мою тарілку, але не на мене.
— Це зветься ранковий плов.
Я з'їв ще і спробував пов'язати смак із назвою.
— А можете сказати, що тут?
— Морква і цибуля, трохи баранини, трохи рису.
— Рис я бачу.
— Оші нахор[5],— сказав він.
Певний час ми їли тихо.
— Що ви тут робите?
— Говорю з тими, хто помирає.
— Ви їх запевняєте.
— У чому я їх запевняю?
— У продовженні. Пробудженні.
— Ви в це вірите?
— А ви ні? — спитав я.
— Не думаю, що хотів би. Я просто говорю про кінець. Спокійно, тихо.
— Але ж сама ідея. Підстава для всієї цієї непевної справи. Ви цього не приймаєте.
— Я хочу померти і скінчити навіки. Ви хіба не хочете померти? — спитав він.
— Не знаю.
— А який тоді сенс жити, якщо наприкінці не помирати?
У його голосі я намагався виявити походження: у якомусь віддаленому вигині англійської, у висоті тону і звуку, імовірно відгороджених часом, традицією й іншими мовами.
— Як ви тут опинилися?
Він мав про це поміркувати.
— Можливо, хтось щось сказав. Мене просто занесло. Я жив у Ташкенті під час заворушень. Сотні мертвих по всій країні. Вони там збурюють людей до смерті. Середньовічний розум. Я мав схильність потрапляти до країн у періоди їхніх насильницьких заворушень. Я вчився говорити узбецькою і допомагав виховувати дітей одного з провінційних чиновників. Я слово за слово навчав їх англійської та намагався бути за священика дружині тої людини, яка хворіла декілька років. Я виконував функції духовника.
