Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

— Тут усі двері не ті,— сказав він.

Минуло доволі багато часу, поки я знайшов батьків офіс.

Якось, коли вони ще були в шлюбі, мій батько назвав матір рибницею. То міг бути просто жарт, одначе це спрямувало мене до словника. Виявилося, що значення цього слова в англійській — «груба жінка», а ще якесь shrew. Треба дивитися shrew. «Лайлива, сварлива жінка» від староанглійського слова shrewmouse, тобто землерийка. Треба дивитися shrewmouse. Книга послалася на shrew, значення 1. Дрібний комахоїдний ссавець. Треба подивитися комахоїдний. У книзі говорилося, що це означає «годуватися комахами», латиною insectus, комаха, плюс йога, англійською vorous. Треба подивитися vorous.

За три чи чотири роки потому я намагався прочитати довгий і напружений європейський роман, написаний у 1930-ті, переклад з німецької, і натрапив на слівце рибниця. По кривій мене знову посунуло до їхнього шлюбу. Але коли я спробував уявити їхнє життя разом, мати та батько мінус я, то лишився ні з чим, я нічого не знав. Росс і Мадлен наодинці, що вони казали, які вони були, хто вони були? Усе, що я відчував,— це зруйнований простір там, де зазвичай був мій батько. А тут була моя мати, сидить навпроти в кімнаті, тонка жінка в штанях і сірій сорочці. Коли вона запитала мене про книгу, я безпорадно махнув. Книга — то випробовування, вживана книга в м'якій палітурці, напхана величезними й бурхливими емоціями дрібним рясним друком на розкислих сторінках. Вона сказала відкласти її та взятися знову через три роки. Але я хотів її читати зараз, мені це треба зараз, навіть якби я знав, що ніколи не закінчу. Я любив читати книги, що заледве не вбивали мене, книги, які допомогли мені розповісти, ким я був, сином, який читав такі книжки на капость своєму батькові. Я любив сидіти й читати на нашому крихітному бетонному балконі з неповним видом на кільце зі скла і сталі, де мій батько працював, серед мостів і веж нижнього Мангеттена.

Якщо Росс не сидів за столом, то стояв біля вікна. Але вікон в офісі не було.

Я сказав: «Як Артис».

— Її оглядають. Скоро дадуть медикаменти. Її час минає, так треба, у медикаментозному стані. Вона називає це «мляве вдоволення».

— Мені подобається.

Він повторив цю фразу. Йому вона теж подобалася. На ньому була сорочка з короткими рукавами та темні окуляри, ностальгійно поіменовані КДБ — поляризовані, з відкидними лінзами і перемінним відливом.

— Ми розмовляли, вона і я.

— Вона розповіла. Ти її ще побачиш, ще поговориш. Завтра,— сказав він.

— Між іншим. Це місце.

— Що не так?

— Я знаю лише те небагато, що ти мені розповів. Я подорожував наосліп. Спочатку машина і водій, потім літак компанії, із Бостона до Нью-Йорка.

— Надзвуковий середній реактивний літак.

— Дві людини зайшли на борт. Тоді з Нью-Йорка до Лондона.

— Колеги.

— Які мені нічого не сказали. Нічого не маю проти.

— І які зійшли в Ґатвіку.

— Я думав, то був Гітров.

— То був Ґатвік,— сказав він.

— Потім хтось зайшов на борт, узяв мій паспорт, повернув його, і ми знову в небі. Я був у салоні сам-один. Думаю, я спав. Щось їв. Поспав, потім ми приземлилися. Пілота я так і не побачив. Я припускав, що це Франкфурт. Хтось зайшов на борт, узяв мій паспорт, повернув його. Я перевірив штамп.

— Цюрих,— сказав він.

— Потім на борт зайшли три людини, чоловік і дві жінки. Старша жінка мені усміхнулася. Я намагався почути, про що вони говорять.

— Вони говорили португальською.

Він цим насолоджувався, із поважним виглядом провалившись у кріслі, роблячи зауваження до стелі.

— Вони розмовляли, але не їли. Я під'їв, чи то, може, було пізніше, на наступному етапі. Ми приземлилися, вони вийшли, і хтось зайшов на борт і повів мене злітною смугою до іншого літака. Це був голомозий парубок десь сім футів заввишки в темному костюмі, на шиї величезний срібний медальйон на ланцюжку.

— Ти був у Мінську.

— Мінськ,— спитав я.

— Той, що в Білорусі.

— Не думаю, що хтось робив штамп у моєму паспорті. Літак відрізнявся від першого.

— Російський реактивний чартер.

— Дрібніший, менше вигод, інших пасажирів нема. Білорусь,— сказав я.

— Ти звідти летів на південний схід.

— Заколисаний, задурений, півмертвий. Я не певен, чи наступний етап був із зупинкою чи без. Я не певен, скільки етапів було в усій подорожі. Я спав, снив, галюцинував.

— Що ти робив у Бостоні?

— Там живе моя дівчина.

— Ти та твої дівчата ніколи, здається, не живете в одному місті. Чого б це?

— Це робить час дорогоціннішим.

— Тут усе інакше,— сказав він.

— Знаю. Уже вивчив. Тут нема часу.

— Чи час такий гнітючий, що ми не відчуваємо, як він так само минає.

— Ви від нього ховаєтеся.

— Ми йому поступаємося,— сказав він.

Тепер була моя черга провалитися у кріслі. Мені хотілося цигарку. Я двічі кидав палити й хотів знову почати та кинути. Я уявляв це як довічний цикл.

— Мені спитати чи приймати ситуацію пасивно? Я хочу знати правила.

— Яке питання?

— Де ми? — спитав я.

Він повільно кивнув, розмірковуючи. Потім засміявся.

— Найближче місто абиякого розміру — за кордоном, зветься Бішкек. Це столиця Киргизстана. Потім є Алмати, більше, ще далі, у Казахстані. Але Алмати — не столиця. Та колись було. Тепер столиця — Астана, у якій є золоті хмарочоси та криті торгові центри, де люди відпочивають на піщаних пляжах, перш ніж зануритись у басейни, де є хвилі. Коли вже знаєш місцеві назви і як їх вимовляти по літерам, почуватимешся менш відірваним.

— Я тут так довго не затримаюся.

— Твоя правда,— сказав він.— Але є зміни в підрахунках щодо Артис. Вони очікують, що це станеться на день пізніше.

— Я думав, що вимір часу був надзвичайно точний.

— Ти не маєш лишатися. Вона зрозуміє.

— Я лишуся. Звичайно, я лишуся.

— Навіть за найретельнішого керівництва тіло прагне впливати на ті чи ті рішення.

— Вона помре природно, чи останній подих буде силуваний?

— Розумієш, є щось поза останнім подихом. Розумієш, це тільки вступ до чогось більшого, того, що далі.

— Дуже по-діловому.

— Насправді це буде дуже лагідно.

— Лагідно.

— Буде швидко, безпечно