Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

Коли він пішов, я вирішив прийняти ідею полишеності або напівполишеності. Моя мати та я розуміли й довіряли одне одному. Ми поїхали жити у Квінс, у «помешкання з садом», де жодного саду не було. Нас обох це влаштовувало. Я дав волоссю відрости на моїй виголеній аборигеновій голові. Ми разом ходили гуляти. Хто так робить, мати з сином-підлітком, у Сполучених Штатах Америки? Вона не читала мені нотацій, чи читала, але рідко, щодо моїх ухилів від видимої нормальності. Ми споживали просту їжу і били тенісний м'яч туди-сюди на громадському корті.

Але священик у рясі та дрібне притирання його пальця, який уживлює попіл. І вернешся в порох[3]. Я блукав вулицями, видивляючись людей, які могли б на мене подивитися. Я стояв перед вітринами магазинів, вивчаючи своє відбиття. Я не знав, що воно було. Якийсь перепуджений жест шаноби? Чи я збиткувався зі Святої Матері Церкви? Чи просто намагався надати собі поважного вигляду? Я хотів, щоб пляма лишалася багато днів і тижнів. Коли я дістався додому, мати відхилилася від мене, нібито задля перспективи. Це було найкоротше оцінювання. Я намагався не посміхатися — і мав усмішку гробаря. Вона щось сказала про занудність серед по всьому світу. Трохи попелу, щонайменша витрата, і середа, тут і там, сказала вона, буде що згадати.

Зрештою мій батько і я почали пропихатися своїм шляхом крізь деяке напруження, що тримали нас на відстані, і я прийняв кілька його заходів щодо моєї освіти, але ми не просунулися далі щодо бізнесу, яким він володів.

І роки потому, що почувалися, наче ціле життя потому, я почав розуміти жінку, яка нині сиділа переді мною, випроставшись, осяяна настільною лампою поблизу.

А в іншому житті, її житті, вона розплющила очі та побачила, що я там сиджу.

— Джеффрі.

— Учора пізно приїхав.

— Росс мені розповів.

— І виявилося, що це правда.

Я взяв і тримав її за руку. Видавалося, що більше нема про що говорити, але ми спілкувалися десь із годину. Вона майже шепотіла, і я так само, суголосно обставинам чи самому довкіллю, довгим притишеним коридорам, почуттю відгородження і відокремлення, новому поколінню земного мистецтва з людськими тілами в станах тимчасового припинення життєвих функцій.

— Відколи сюди приїхала, я, як виявляється, зосереджуюся на дрібницях, потім — на ще дрібнішому. Мій розум розкручується, розмотується. Я думаю про деталі, що поховані роками. Я бачу миттєвості, які згаяла раніше чи вважала надто буденними для згадування. Таке моє становище, звичайно, чи моє лікування. Відчуття закривання, завершування.

— Тимчасово.

— Ніяк не виходить у таке вірити? Бо я не вірю. Я вивчала питання,— сказала вона.

— Знаю, що вивчала.

— Скептицизм, звичайно. Нам це треба. Але якоїсь миті починаємо розуміти: є щось значно більше і значно триваліше.

— Просте питання. Практичне, нескептичне. Чому ти не в госпісі?

— Росс хоче, щоб я була поруч. Лікарі відвідують регулярно.

Останнє слово завдало їй клопоту зі скупченням складів, тож далі вона говорила повільніше.

— Чи заїжджаю візком у коридори і темні відгородження, що рухаються вгору і вниз у шахті, чи, може, убік або назад. У будь-якому разі мене доставляють в оглядову, де вони дивляться і слухають, усі такі тихі. У кімнатах десь є медсестра чи медсестри. Ми спілкуємося мандаринською, вона та я, або він і я.

— А ти думаєш про те, у який світ повернешся?

— Я думаю про краплі води.

Я чекав.

Вона сказала: «Я думаю про краплі води. Як я зазвичай стояла під душем і дивилася на краплю води, що сповзає з мого боку прозорої завіски. Як я зосередилася на краплі, краплинці, кульці, і чекаю, поки вона набере нових форм, і вона проминає гребені та складки разом з водою, що збоку гатить мене по голові. Відколи цей спогад? Двадцять років тому, тридцять, довше? Не знаю. Про що я тоді думала? Не знаю. Може, я наділяла краплю води певним життям. Я оживлювала її, робила мультиком. Не знаю. Імовірно, мій розум був здебільшого порожній. Вода, яка хльостала мою голову, збіса холодна, але я не потурбувалася відрегулювати потік. Мені треба було дивитися на краплю, бачити, як вона починає видовжуватися, повільно, наче мул, текти. Та вона надто чиста і прозора, щоб текти-сочитися, наче мул. Я стою відхльостана по голові, розповідаючи собі, що ніякого мулу там нема. Мул — це бруд або слиз, це примітивне життя на дні океану, і він переважно складається з мікроскопічних морських істот».

Вона говорила немовби мовою тіні, з паузами, думаючи, спробами пригадати, і коли вона повернулась до цієї миті, цієї кімнати, вона мала помістити мене, перерозташувати, Джеффрі, його син, сидить навпроти неї. Я був Джефф для всіх, крім Артис. Цей додатковий склад, у її ніжному голосі, зробив мене самосвідомим, чи свідомим другої самості, приємнішої та надійнішої, людиною, яка йде, випроставши плечі, чистою вигадкою.

— Інколи в темній кімнаті,— сказав я,— я бажаю заплющити очі. Входжу до кімнати та заплющую очі. Або в спальні чекаю, поки підійду до світильника, що стоїть на комоді поряд із ліжком. Потім я заплющую очі. Я здаюся темряві? Не знаю, що воно таке. Чи це припасування? Нехай темрява диктує ситуації свої умови? Що це таке? Звучить — наче дивакувата дитина щось робить. Дитина, якою я і був. Та я це й тепер роблю. Входжу до темної кімнати, бува, чекаю і стою у дверях, а потім заплющую очі. Я випробовую себе, подвоюючи темряву?

Ми трохи помовчали.

— Робимо щось і потім забуваємо,— сказала вона.

— Але ж ми не забуваємо. Такі люди, як ми.

Мені сподобалося це казати. Такі люди, як ми.

— Одна з цих дрібних виїмок особистості. Так Росс говорить. Він каже, що я — чужа країна. Дрібниці, потім ще дрібніше. Це стало моїм станом буття.

— Я торую собі шлях до комода в темній спальні та намагаюся відчути місцезнаходження настільної лампи, а потім схопити або намацати абажура, а під абажуром дотягнутися до кнопки перемикача, що ввімкне світло.

— А потім розплющуєш очі.

— Хіба? Дивакувата дитина може й не розплющувати.

— Та лише по понеділках, середах і п'ятницях,— сказала вона, заледве виторовуючи шлях звичною ниткою днів.

Із задньої кімнати хтось вийшов, жінка, сірий комбінезон, темне волосся,