ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль

— Ой! — скривилася Софія.

— Костохруст жерти тільки людські створінькала з Туркеччини, — додав Велетень. — Він гасає в Туркеччину щокожної ночі, щоб жерти турків.

Софія несподівано розізлилася — зіграли її патріотичні почуття.

— А чому тільки турків? — обурилася вона. — Чим йому не вгодили англійці?

— Костохруст казати, що турки дуже-байдуже соковиті й набагато нямнямніші! Костохруст казати, що в них особливий присмак. Він казати, що туркецькі турки смакують, як курки.

— Може, й так, — буркнула Софія.

— Звіснючо, що так! — вигукнув Велетень. — Кожне людське створінькало інакше на смак і на чвак. Одні нямнямні, інші тюфтюфні. Греки всі такі. Жоден велетень не жерти греків, ніколи в животі.

— А чому? — здивувалася Софія.

— Бо греки з Грецій смакувати, як гречка без спецій, — пояснив Велетень.

— Можливо, й так, — припустила Софія. Вона стурбовано подумала про те, чим закінчаться усі ці балачки про людожерство. Та хай там що, але вона просто мусить підігравати цьому дивному велетню і сміятися з його жартів.

Але чи були це жарти? Може, він просто розпалює собі апетит розмовами про їжу?

— Отож я казати, — вів далі Велетень, — що всі людські створінькала мати різні присмаки. Мешканці Панами на смак жорсткі, як панами.

— Чому як панами? — не зрозуміла Софія.

— Бачу, ти не дуже-байдуже кмітлива, — зарухав своїми величезними вухами Велетень. — Я думав, що всі людські створінькала розумахи, але твоя голова порожня, як барабан.

— А ви любите фрукти? — спитала Софія, в надії перевести розмову на трохи безпечніші харчі.

— Ти хотіти змінити тему, — суворо дорікнув Велетень. — Ми ведемо цікаву балакачку, що в кожного людського створінькала свій присмак. А людське створінькало — не фрукт. У нього дві ноги, а фрукт зовсім без ноги. 

Софія вирішила не сперечатися. їй ще тільки бракувало, щоб Велетень розсердився.

Людські створінькала мати мільйони різних присмаків. Наприклад, мешканці Сардинії дуже-байдуже пахнуть сардиніями.Ви маєте на увазі — сардинами, — виправила його Софія.Сардинії це Сардинії, — огризнувся Велетень. — Не треба мене головоплутати. Ось тобі ще один наприклад. Від людських створінькал з острова Кріт лишається не надто приємний присмак ворсинок, що лоскочуть язик. Людські створінькала з Кріту на смак, як земляний корт.Як корт чи як кріт? — уточнила Софія.Ти знову мене головоплутаєш! — закричав Велетень. — Не роби цього! Це серйозна і вагомовна тема. Я можу говорити далі?Будь ласочка, — пролопотіла Софія.Данці з Данії на присмак, як собачатина, — повідомив Велетень.Звісно, — підтвердила Софія. — Вони на смак, як данські доги.

А от і недоправильно! — вигукнув Велетень, ляскаючи себе по стегну. — Данці з Данії смакують, як собачі консерви, бо в них присмак лабрадорів!

— А які тоді на смак люди з Лабрадору? — поцікавилася Софія.

— Як доґи, — переможно вигукнув Велетень. — Як данські доти!

— Може, ви щось наплутали? — засумнівалася Софія.

— Я дуже-байдуже плутанутий Велетень. Але я стараюся все розплутувати. І я навіть близько не такий плутанутий, як інші велетні. Я знати одного, який гасати учвал на вечерю аж у Веллінґтон.

— Веллінґтон? — здивувалася Софія. — А де той Веллінґтон?

— У тебе в голові що — сонні мухи? — обурився Велетень. — Веллінґтон у Новій Зеландії. Людські створінькала з Веллінґтона на присмак дуже-байдуже гамнямнямні — так казати той велетень.

— А які вони на смак, ті веллінґтонці? — поцікавилася Софія.

— Як чоботи, — відповів Велетень.

— Ну, так, — погодилася Софія. — Гумові чоботи-веллінґтони. Їх так у нас називають. Я мала 6 здогадатися.

Софія вирішила, що ця розмова надто затяглася. Якщо вже її мають з’їсти, то нехай це роблять одразу, а не ходять довкола колами. Вона втомилася чекати.

— А які людські створіння любите їсти ви? — запитала вона тремтячим голосом.

— Я?! — гарикнув Велетень.

Від його потужного голосу аж забряжчали всі банки на поличках.

— Щоб я гризати людські створінькала?! Інші велетні — так! А я цього ніколи! Всі інші велетні пожирають їх щокожної вечері, а я — ні! Я — велетень-дивак! Я — добрий і баламутний Велетень! Я — єдиний добрий і баламутний Велетень у Країні Велетнів! Я ВЕЛИКИЙ ДРУЖНІЙ ВЕЛЕТЕНЬ! Я — ВДВ. А як тебе називати?

— Мене звати Софія, — відповіла дівчинка, ледве вірячи в те, яку чудову новину вона щойно почула.

Велетні

— Але якщо ви такий добрий і дружній, — сказала Софія, — чому ж ви тоді вихопили мене з ліжка і забрали сюди?

— Бо ти мене БАЧИТИ, — відповів Великий Дружній Велетень. — А коли хтось ПОБАЧИТИ велетня, то його або її треба одразово забирати.

— Чому? — здивувалася Софія.

— Ну, насамперед тому, — пояснив ВДВ, — що людські створінькала не вірити у велетнів, правда? Вони вважати, що ми не існуваємо.

— А я, наприклад, вірю, — заперечила Софія.

— Ну, це лише тому, що ти мене БАЧИТИ! — вигукнув ВДВ. — А я не можу дозволити нікому, навіть мацюпупсічним дівчаткам, щоб вони мене БАЧИЛИ і після того залишалися вдома. Бо ти насампередно пострибуваєш і скрізь пищатимеш про те, що ти ПОБАЧИТИ велетня, і тоді почнеться полюванення на велетня. Цілі стада збуджених людських створінькал з невідомо якою збруєю поженуться за мною, щоб спіймати і зачинити в клітку, а потім тріщити на мене очі, як на звіротку. Вони відправлять мене в зонопарк або в циркнадроті з усіма тими скубанутими тигропотамами і крокодиляльками.

Софія знала, що Велетень каже правду. Бо якби хтось випадково обмовився, що бачив, як уночі сільськими вуличками тинявся якийсь велетень, то по всьому світі здійнявся б неймовірний ґвалт.

— Я можу закластися, — вів далі ВДВ, — що ти перша розпатякакала б усім цю новину, тож я й мусив тебе забрати. Я казати правду?

— Мабуть, так, — зізналася Софія.

— Але цього не статися! — додав ВДВ.

— То що ж тепер зі мною буде? — запитала Софія.

— Якщо ти повернешся, то всім розцвірінькакаєш — з’явишся