Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний
ОКСАНА (не менш здивовано): Це ж департамент допомоги?
КЛЕРК: Звичайно.
ОКСАНА: Через двері з вулиці.
КЛЕРК: А сюди? На мій поверх?
ОКСАНА: Ліфтом. У вас дуже люб’язні співробітники…
КЛЕРК: Зрозуміло, (оглядає Оксану з голови до ніг) До мене треба іншими сходами, (вказує на інші двері) Там треба трохи почекати…
Під дверима клерка сидять на стільцях троє.
ОКСАНА (до крайнього): Я за вами?
КРАЙНІЙ: Ні, ось там за мною.
Оксана обертається… На сходах — ланцюг людей, що притулились до стіни. Черга тягнеться кудись вниз, люди тримають в руках пухкі теки затріпаних паперів. Втомлені обличчя. Духота.
Оксана, стукаючи каблучками, йде вниз — в кінець черги…
Яка тягнеться за поворотом вниз…
…і вниз!
…і ще вниз!!
…і вниз, вниз і ще вниз!!!
На сходинках під стінами стоять — один за одним, сім’я за сім’єю…
Чоловіки, жінки, діти… Стоять давно. Одержувати допомогу.
Народ пристосувався, життя йде… Хтось сидить на сходах, читає газету. Двоє грають у шахи. Активіст черги спускається вниз, пише фломастером на руках номери. Якийсь раціоналіст сидить на розкладному стільці над підручником: «Японську вивчу', потім — китайську…»
Молоді чоловік і жінка перекушують булочками і кефіром з пакета. Поруч їхній хлопчак сидить на горщику: бовтає ніжками, блискає оченятами на всі боки — давно освоївся, тут тепер його дім… А ось хтось дрімає на розкладному ліжку… Чи прихворів? Хтось приніс фікус у горщику — «Не можу без зелені». Так проходить життя…
На руках людей — номери: двозначні, потім тризначні…
Від духоти, спертого повітря, зачовганих сходів — Оксану починає канудити…
По черзі згори котиться: «Просунулися!
Просуваємось!!» Усі починають збирати свої речі і — мерщій нагору!
На одну сходинку.
На цілу одну сходинку!
Номери вже чотиризначні…
Навколо — радість: «Рухається! Рухаємось! Є просування!»
Оксана виходить з департаментських дверей на двір. Ланцюг людей тягнеться й тягнеться — вниз із обшарпаного чорного ганку, — через весь двір, на вулицю, — зливається з потоком людей, що йдуть тротуаром…
Вже на вулиці, Оксана поглядає на вивіску… Тепер вона уважніша, і читає її далі: «Департамент допомоги ЖЕРТВАМ…».
ОКСАНА: Я, схоже, не за їх профілем…
Прихиляється до темного граніту цоколя — і ковзає по ньому вниз: зомліла…
В палаті Сергія — делегація, що відвідує лікарню.
ГОЛОВА ДЕЛЕГАЦІЇ (дивлячись в папірець, тарабанить):…Не можна не сказати добрих слів на адресу наших воїнів. Можна і потрібно було зробити для них більше в Чорнобилі. Задушевно… (вдивляється в папірчину, повторює, не розуміючи) Задушевно..? Ага, «задушевно»! (стараючись видобути з себе цю інтонацію) І не їхня вина, а їх біда, що багато хто з них так і не стали батьками, їхні дружини — матерями, їх кохані — дружинами…[34]
Багато з вас вже померли… (губить місце в папірчині, потім знаходить) Ага! Ще більше вас помре… (остаточно губить місце в тексті, імпровізує) Ага… Власне, всі ви, герої, помрете… (не знає, що казати далі) Ага. Та й ми всі, герої й не герої, — теж…
Але сам голова делегації зовсім не поспішає цього робити! — він ужив неабиякі запобіжні заходи: з голови до п’ят запаковувався в пластикову захисну робу! Пластиковий каптур над спітнілим від промови чолом… І вся делегація теж повністю зачохлена! Усі в товстому поліетилені: каптури, «комбези», бахили… Наче розвідники на даху…
А ті, до кого він промовляє… давно поснули в своїх ліжках!
ГОЛОВА ДЕЛЕГАЦІЇ (дивлячись у новий папірець, що йому підсунули): А зараз дозвольте вам передати…
Котко миттю просинається, стріляє жвавими очицями на делегацію.
З-за спин начальства вискакує спеціальна людина, опускає на обличчя забрало з прозорого плексигласу і — як в бій! — рішуче кидається вперед виконати це спецдоручення: підійти і
