Уран - Микола Якович Зарудний

Власне, чого боятися йому, Валинову? Він хотів, щоб колгосп швидше передав територію під «Факел», щоб негайно розгорнути будівництво, дати країні уран. Цього ніхто не заперечить, ні Мостовий, ні Гайворон, ні Земцов. І відповідати за зрив зборів мусять вони. Логіка залізна. І Валинов це доведе. Він не писатиме анонімок на Мостового й Гайворона. Бій буде чесний і відкритий: партійна непохитна позиція Валинова і, по суті, антидержавна, з примітивним селянським ухилом позиція Мостового та тих, що з ним... І правильно він зробив, що сказав про це Шаблію.

До Валинова повернувся хороший настрій: нічого страшного не сталося. Навпаки, всі переконаються в принциповості Валинова, який в інтересах справи не побоявся виступити проти Мостового.

— Можна? — заглянув у двері Бунчук.

— Заходь, Петре Йосиповичу.

— Мені приємно бачити тебе, Іване Івановичу, в доброму настрої.

— А чому я маю бути в поганому?

— Та про збори мені розказали, то я...

— Петре Йосиповичу, нас голими руками не візьмеш! — засміявся Валинов.

— Не візьмеш,— повторив Бунчук.

— Що тобі розповідали? — поцікавився Валинов.— Тільки правду кажи.

— На тебе все валять. Поспішив зі зборами, не міг нічого розказати людям, відповісти... Погрожував виселити всіх із села в Казахстан.

— Я не погрожував. Я просто сказав, що... хто бажає, може переїхати... добровільно... А що, хіба в Криму погано жити? Клімат, море... я відпочивав торік — чудово... Бачиш, куди гнуть,— сказав по паузі,— політику мені підшивають. Правду ти говорив, Петре Йосиповичу. Вискочка цей Мостовий, аполітична людина.

— А кадри, кадри які добирає! — Бунчука зараз найбільше цікавило, чи буде він директором заводу, чи ні.— Дружками себе оточив... Гайворон, Гавриленко...

— А звідки він родом?

— Хто, Гавриленко?

— Та ні, Мостовий.

— 3 Дніпропетровщини,— відповів Бунчук.

— А хто його батьки і... взагалі... родичі...

— Н-не цікавився, але, якщо треба, то це легко встановити.— Бунчук зняв телефонну трубку.

— Ти що, в райком дзвониш?

— Та ні. Дайте мені Кутня,— попросив телефоністку.— Василь Васильович? Я. Прийди в готель. У райкомівський номер.

— Чого йому приходити? — здивувався Іван Іванович.

— Кутень зараз тобі все доповість. У нього — ажур. Відділ кадрів,— підморгнув Бунчук.

— Власне, я так запитав.— Валинову стало незручно, що він втягує ще й Кутня у свої справи.

— Василь Васильович — людина надійна, — заспокоїв Бунчук, ніби вгадавши думки Валинова.

Кутень не примусив себе довго чекати, з'явився стривожений, але, побачивши Валинова в доброму настрої, вгамував свої нерви. Доповів, як працює маслозавод, поцікавився справами в Сосонці й уже вирішив був запросити Валинова на обід, прикидаючи, в яку копійку влетить ця гостина. Але Бунчук перебив його роздуми:

— Василю, ти... той... розкрий свого блокнотика... на букву «Ми»... Про Мостового. Давай, давай, ми люди свої...

Кутень розгублено подивився на Валинова, на Бунчука й почервонів, як варений рак.

— Гм... це я так... хай Іван Іванович не думає, що я той... Це для історії. Піду на пенсію, писатиму... мемуари... про район, значить... щоб люди знали, як ми туг жили й боролись... Це для мемуарів,— ще раз підтвердив.— Збираю матеріали про... керівників, ударників... Спогади буду писати, історію Косопільського району... так би мовити, для нащадків, піонерів.

Червоніючи, Кутень дістав з кишені грубенького, засмальцьованого записника, поклав його на коліна й соромливо почав читати:

— Мостовий... Олександр Іванович, рік народження 1936-й... Батько — сільський коваль, з батраків, загинув на фронті. Мати — колгоспниця. Братів і сестер нема. Служив у армії... Працював комсоргом металургійного заводу, вчився заочно в університеті, потім був посланий у партійну школу... Працював редактором, а після секретарем райкому... Все,— соромливо посміхнувся Кутень.— Для історії записую...

— Перегорни-но сторіночку. Перегорни, не соромся,— наказав Бунчук,— бо те, що ти прочитав, ми знаємо без тебе...

— Та я встидаюсь,— зашарівся знову Кутень,— Іван Іванович можуть подумати, що я той... а я ж для історії.

Валинов з огидою дивився на цього сором'язливого блазня. Треба було б вигнати його звідси разом з його записником, але замість цього сказав:

— Читайте, читайте.

Кутень знову поклав книжечку на коліна й прикрив її скатеркою.

— Мав полюбовницю — співачку Тамару Крайниченко. Їздив до неї на машині в Ставище... Жив з сестрою Гайворона, коли та вчилася в технікумі. Потім одружився... На вечорах багато не п'є. Любить співати пісню «Чуєш, брате мій» і «Забіліли сніги». Ну, це я пропускаю... І це... Бо ще не перевірено. Я тільки факти збираю для мемуарів... О! Взяв з бази райспоживспілки пальто і... костюм для Гайворона. Мати у Гайворона була на окупованій території, а вони поставили їй пам'ятник з мармуру... вартістю...

— Ви — падлюка, Кутень! — не стримався Валинов.— А що Мостовий їсть, у вас не записано?! Як ви могли дійти до такого?!

Кутень виструнчився й заціпенів. У нього відібрало мову. Бунчук відійшов у куток і злякано дивився на Валинова.

— Геть звідси! — відчинив двері Валинов.

— Іване Івановичу, ви самі просили... Я не для чогось там такого, а для історії,— нарешті прийшов до пам'яті Кутень.— У мене об'єктивні дані. Це для мемуарів... Ось Петро Йосипович знає... І даремно ви так про мене...

— Ну, гаразд,— уже мирно промовив Валинов.— Ідіть і порвіть цього кондуїта. Директор заводу...

— Це я для мемуарів... Піду на пенсію й напишу... План... той... перевиконаю,— запевнив на прощання й кулею вилетів з номера.

— Оце такі люди,— пробурмотів Бунчук, а після мовчання.— Ну, а як там на заводі?

— Все буде гаразд... Хотів тебе рекомендувати, але... директор цукротресту проти... Розумієш... Треба почекати.

— Я почекаю, почекаю,— одразу скис Бунчук і сухо попрощався.

Валинов