Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

— Не гарячкуй. Заспокойся і вислухай мене: я розповім, як усе буде. Потім дозволю тобі поставити одне запитання — одне, не більше — і обіцяю, що відповім на нього, нічого не приховуючи. Що б ти не спитав, я відповім правду. А далі ти вирішиш. Якщо раптом щось не сподобається чи ти просто засциш, вийдеш через ці двері, і більше ми до цієї розмови не повернемося. Будеш розвозити піцу. Чи попрешся на Донбас, воювати із цими, з казачками нашими ряженими. Мене, блядь, не гребе. Просто вислухай.

Каха замовк. Артем усе ще супився, проте ворожості в погляді більше не було.

— Кажи.

— Нічого надскладного від тебе не вимагають. Потрібно доправити сумку із цінним вантажем за кордон. Зрозуміло, що ніхто не зацікавлений, аби тебе із цією сумкою зупинили, тому ти не переноситимеш її через митний чи безпековий контроль ні тут, у Москві, ні там, куди полетиш. У нас це неможливо в принципі — тобі ж відомо, на сек’юриті роздягають до трусів. У пункті призначення перевірка не така прискіплива, та це однаково ризиковано. — Каха ніби підштовхував слова назустріч Артемові. — Сумку тобі передадуть у терміналі, вже після всіх перевірок. Не питай, як вона туди потрапить, це не твоя проблема, і знати про це необов’язково. Тобі треба лише зареєструватися на рейс, не привертаючи увагу, пройти на посадку та в заздалегідь домовленому місці підібрати вантаж. Якщо після нашої розмови ти погодишся, я поясню, де і як забиратимеш сумку. Зазвичай наша людинка в аеропорту підкидає її до одного з туалетів — це єдине місце без камер. Узявши сумку, сідаєш на літак і летиш до пункту призначення. Після приземлення, не виходячи із безмитної зони, прямуєш до сховку, про який я тобі розкажу (в основному це знову туалет), і лишаєш там сумку. На цьому все. Ага, ледь не забув — летиш звичайним рейсом, економ-клас, ніяких надмірностей, усі транспортні витрати ми беремо на себе.

Каха відкинувся на спинку дивана й знову заклав ногу на коліно.

— Ну що?

Темні очі грузина не відчіплялися від Артемового обличчя. Хлопець мовчав, втупившись у жилку, що надималася на його лобі, шукав у голосі напруження, роздратованість чи навіть притлумлену агресію, проте нічого такого не було. Зрештою очі Кахабера набули мутнуватого відтінку, як у ще геть несвідомих немовлят, і він мовив:

— Давай своє запитання.

Артем ледь опустив очі, проте погляд зісковзнув із грузинового обличчя, і коли хлопець заговорив, здавалося, ніби він звертається до схожого на дріт жмутка волосся, що стирчав у клині розстібнутої на кілька ґудзиків сорочки.

— Чому я?

— Що «чому я»? — насупився Каха.

— Він думає, він особливий, — пирхнув Муса.

— Помовч, — звелів грузин.

— Чому ти пропонуєш це саме мені? — перефразував запитання Артем. На мить він зблід — мав такий вигляд, немов от-от знепритомніє. — У тому, що ти описав, немає нічого складного. Ну, й нічого небезпечного… нібито. Чому ніхто з вас не полетить замість мене та не забере гроші собі?

Каха повільно кивнув, показуючи, що зрозумів.

— Треба нових людей. Ми працюємо на багатьох напрямках і не повинні привертати до себе увагу. Якщо одна й та сама людина літатиме одним і тим самим маршрутом щотижня, це врешті-решт викличе підозри. Розумієш?

Хлопець телющився в Кахаберові груди так, як мовби бачив щось цілковито невидиме для решти.

— Ну то як? — запитав грузин.

Артем нарешті наважився зустрітися з Кахою поглядом. Обплетені червоними прожилками райдужки були моторошно темними, хлопець зовсім не розрізняв зіниць. Чорна каламуть немовби засмоктувала зіниці досередини, і через неї очі ставали начебто порожніми. Така сама порожнеча зяяла в очах Муси, Чингіза та дев’ятнадцятирічного Нєфьодова.

Ще місяць тому Артем наївно припускав, що за порожнечею ховається мудрість, але тієї миті усвідомив, що за нібито осмисленою глибиною, за тією жахливою бездонністю немає нічого, крім дикого голоду й жадоби грошей. Великі гроші завжди щось змінюють у глибині очей. Хлопець пригадав Льоху Карабашова й Олега Зикова, котрі прийшли в компанію вже після нього: такий самий вираз поволі вкорінювався і в їхніх очах. То він хоче стати таким, як вони? Чи він уже такий? Артем розумів, що мусить відмовитися. Інакше просто не можна. Потрібні слова вже крутилися на язиці, треба було тільки проштовхнути їх крізь губи. Хлопець уже набрав повітря і розкрив рота, як останньої миті перед очима постало смагляве обличчя Алії. Він пригадав тембр її ледь хриплуватого голосу; непристойний сміх, що рвався крізь напіврозтулені губи, коли вона наближалася до оргазму; ніжний пушок на щоках, який було видно на світлі, що падало на неї ззаду. Пригадав ритмічні, майже механічні рухи її стегон… і шкірою пробіглися мурашки. Самі лише думки про Алію пробуджували лихоманкове тремтіння внизу живота.

Артем повільно видихнув. У серці, котре ще хвилину тому здавалося каменем, щось нудотно накренилося, і всі доводи здорового глузду плавно зісковзнули в минуле. Хлопець тихо шморгнув і забрав конверт.

Каха ляснув по столі так, що задеренчали пляшки, і зайшовся переможним реготом.

Артем також засміявся, проте не впізнав власного сміху.

11 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло 18:51

Коли сонце залишило по собі лише багряне марево над кряжем на заході, Дюк Апшоу опустився навпочіпки біля Гелен Горовіц.

— Ну як він?

— Тримається. Ніби, — жінка, закусивши губу, роздивлялася Оліверові зіниці, — але майже не реагує на мене. І лоб дуже гарячий.

Апшоу, часто й неглибоко дихаючи, ховав побілілі долоні під ковдру — ще навіть не стемніло, а холод уже пробирав до кісток.

— Може, дати йому ще води?

— Я давала. Він тягнеться до пляшки губами, фокусує на мені погляд, але на тому все. Зовсім не рухається. — Вона в розпачі повернула голову до купи валунів, між яких, згорбившись, сидів Парамонов: — Ну й де твої рятувальники?

Після невдалої спроби розпалити багаття росіянин на дві години впав у ступор — забився поміж камені та мовчки споглядав, як недобрий, насичений холодною вологою вітер надимав білосніжні савани над найвищими вершинами на південному сході від сідла. Збагнувши, що запитання адресоване йому, він загальмовано звів очі, і враз пригніченість у погляді поступилася місцем роздратуванню:

— Звідки мені знати?!

— Це не закид тобі, — м’якше промовила Гелен, — я просто хочу зрозуміти, як довго ще нам чекати.

— Я не знаю!

— Що як вони взагалі не з’являться?

— Вони прийдуть, — відрізав пілот.

— Ми замерзнемо, — скрипнув Лоуренс, — поки вони доповзуть, ми тут, на хрін, замерзнемо, — шерхіт власного занімілого язика здавався йому скреготом.

Щось буркнувши у