Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук
— Надягайте, — звелів надірваним, цілковито вбитим голосом, — поділіть ганчір’я між собою і заштовхуйте під ковдри, — свідомість була немовби потріскана, — обмотайте довкола голови, рук і ступень.
Лоуренс скривився:
— Це ганчір’я з мертвих.
— Так. — Парамонов зиркнув на нього, але снаги сперечатися не знайшов. Апшоу хотів щось сказати, проте Єгор випередив його, показавши тремтячою рукою на південний схід: — Вітер… він посилився. Нам щастило… до цього моменту нам щастило… бо для такої висоти такі температури — аномальні. — Він давився уривками фраз. — Було сонячно й безвітряно, та попри це, ми ледь не здохли минулої ночі… сьогодні стане гірше. — Він поглянув Гелен в очі: — Вони прийдуть, от побачиш… ми просто маємо дочекатися.
Першою до купи порізаного одягу підступила Анна Янголь. Вона дістала з кучугури штанину й мовчки, як шарфом, обкрутила її довкола шиї. Потім, послабивши ремінь, що втримував поліестровий плед на правій нозі, взялася запихати під ковдру клапоть червоної футболки. За кілька секунд до неї приєднався Парамонов, потому Гелен та Апшоу, зрештою до ганчір’я, скривившись, потягнувся Лоуренс. Анна вибрала найсухіші обрізки та спробувала примостити їх Лейлі під вітрівку, проте дівчинка запручалася — підмерзла тканина спершу лиш обпікала холодом. Апшоу почав заспокоювати малу, та цього разу його голос звучав жорстко й досадливо, ледь не сердито, і Лейла, не розуміючи слів, сприймаючи тільки інтонації, відчула невдоволення в голосі, запручалася ще дужче й розплакалася. Довелося вдягати її силоміць. За півгодини, коли від купи порізаного одягу залишилася заледве п’ята частина та шестеро вцілілих із рейсу ALR 341 перетворилися на щось середнє між городніми опудалами та норвезькими полярниками, які ледве живими повернулися із зимівлі в Арктиці, Гелен кивнула на Олівера:
— Що робити з ним?
— Теж укутати, — сказав Єгор.
На сідловину налетів сильний порив вітру, дрібні камінці з шурхотом, немовби перешіптуючись, покотилися до провалля на заході.
— Годі вам. — Лоуренс загорнувся так, що зі шмаття на голові стирчала лише борода. — Він не жилець.
— Він іще живий, — відкарбував Парамонов.
— Так, іще живий. Але незабаром помре. Ми вже влили в нього бозна-скільки пляшок води, навіщо тепер віддавати ще й шмаття?
— Його правда, — мовила Гелен. — Якщо до ранку нас звідси не заберуть, він помре. Незалежно від того, як багато одягу ми на нього напнемо.
— Хто ти така, щоб вирішувати? — спалахнув Парамонов.
— Не в тому річ, хто я така. — Жінка ніби й обурилася, але погляд відвела. — Я не прошу забрати в нього ковдри чи більше не давати води. Я лише констатую: він помирає. І тому більш… більш… — вона затнулася, відчайдушно підшуковуючи якесь безпечне слово, — більш ефективно було би замість нього краще закутати Лейлу. У неї немає застуди, немає зайвої ваги, і жінки зазвичай легше переносять гірську хворобу.
Росіянин застиг із безсило роззявленим ротом.
— Не кажіть так, — кислим голосом озвався Апшоу.
— Що? — не зрозуміла Гелен.
— Не кажіть так при ньому. Він ще при свідомості.
Лоуренс, Єгор і Гелен водночас повернули голови до Олівера. Його очі були розплющеними, проте погляд тягнувся в нікуди. Вітер термосив край сірої ковдри, з-під якої стирчала бліда й тістоподібна долоня. Очі обрамляли чорні, як у панди, кола. Перед тим як відвернутися, Гелен подивилася на його губи, котрі внаслідок недостатнього насичення артеріальної крові киснем набули промовисто синюшного відтінку — наче в мерця.
— Навряд чи він нас чує, — тихо заперечила вона. — Якщо я не помилилася, і це набряк мозку, він ще зранку втратив здатність чути, бачити та відчувати запахи.
— Замовкніть усі! — просипів Парамонов. — Одяг і вода йому зараз найпотрібніші! І вони в нього будуть!
Гелен із Лоуренсом мовчки обмінялися поглядами. Єгор згріб обрізки, підсів до Олівера та тремтячими руками взявся обгортати його руки тканиною. Апшоу заходився допомагати. За п’ять до восьмої вони завершили намотувати на ноги Олівера імпровізовані онучі, після чого пересунули німця в глиб западини, в якій збиралися провести ніч. Парамонов пустив по колу пляшку з водою, а єдину, що залишилася, віддав Апшоу, наказавши впродовж ночі тримати під пахвою і навіть на мить не відпускати, щоби не замерзла.
Доки чоловіки розсідалися, намагаючись розташуватися так, аби затулити Лейлу й Олівера від вітру, Анна трималася осторонь і спостерігала за всіма. Дівчинка безперестану скиглила, не хотіла бути біля німця, сахалася від усіх, навіть від Апшоу. Росіянин сапав так важко, наче кожен вдих обпалював його зсередини. Лоуренс стріляв навсібіч налитими кров’ю очима, кривив спотворене злістю обличчя і ремствував на те, що Парамонов більшу частину розтопленої води віддав Оліверу й Лейлі. Апшоу, прилаштувавши пляшку з водою під сорочку, довго не міг погамувати тремтіння.
Анна поглянула на захід, де під натиском темряви швидко згасала вогняно-червона заграва, і здригнулася від непояснюваної певності: цієї ночі станеться щось страшне. Вона бачила, як скляніють і наливаються важкістю очі чоловіків у міру того, як останні відблиски над обрієм утрачають чіткість і яскравість. Бачила, як напинаються їхні вилиці та глибшають на вітрі зморшки. Ще півгодини тому денне світло робило їх майже нормальними, гамувало тривогу в серцях, однак що далі на захід просувалася пітьма, то густіші тіні розпливалися їхніми обличчями.
Зрештою під настирливе завивання вітру темрява проковтнула смужку світла на заході, і над сідловиною запала ніч. Анна приєдналася до купки скоцюрблених тіл — влізла поміж Дюком Апшоу та Гелен — і крізь вузьку, немов у нікабі[124], щілину в намотаному на голову лахмітті тоскно втупилася в чорне небо.
Чорний колір здавався важким.
20:43
Гелен помилилася. Олівер Морґенштерн чув майже все, що вони говорили.
Минулої ночі в нього почався високогірний набряк мозку, який передусім зачепив скроневу ділянку кори. Олівер не пам’ятав, як виринув із важкого напівмарення задовго до світанку, перші кволі проблиски свідомості з’явилися ближче до дев’ятої ранку, коли сонце вже прогріло каміння. Олівер розумів, хто він, але не міг збагнути, де перебуває, і пригадати, як сюди потрапив. Він повністю втратив слух і не володів жодним м’язом — навіть очі скував параліч.
Здатність сприймати звуки повернулася опівдні. Спершу у вухах зародилося помірне гудіння, що згодом розпалося на тони різної висоти та сили. Найнижчі тони трансформувалися в шум автомобілів, що мчать автобаном, середні перетворилися на приглушену та наче затерту електричними завадами мелодію (Олівер упізнав
