Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

— Так.

— Добре. Не мовчи.

Клаус обійшов автомобіль, відчинив передні дверцята з правого боку та застиг, втупившись у щеня. Салон ліфтбека швидко заповнило холодне повітря. Кволе скигління переросло в гучне жалісливе кувікання. Щеня затремтіло. Воно здавалося таким немічним і безпорадним, що Клаус не міг на нього дивитися. Чоловік, прикусивши нижню губу, якийсь час не рухався, зосередив слух на тому, як, похрускуючи, вистигає двигун. Зрештою зітхнув і, нахилившись, узяв щеня до рук. Більше зволікати не можна було.

— Я випускаю щеня, — сказав він у мікрофон.

Олівер Морґенштерн не відповів.

Клаус захряснув дверцята. Цуценя, опинившись на вітрі, заквилило ще дужче. Клаус пригорнув його та здивувався, коли щеня майже відразу затихло. Лиш час від часу тихенько повискувало.

Чоловік закрокував уздовж узбіччя в напрямку, протилежному рухові машин. На відстані десяти кроків від свого «BMW» він зупинився, поглянув у той бік, де стояв «Audi A6» Олівера, після чого викинув щеня на дорогу.

Цуценя впало на спинку посередині крайньої правої смуги. Опинившись на холодному та вогкому асфальтобетоні, воно знову жалібно заскавуліло. Клаус потьмянілим поглядом стежив, як щеня, незграбно звиваючись, перевернулося на живіт і, не припиняючи квилити, спробувало підняти голову. Він потягнувся пальцем до мікрофона.

— Воно на дорозі.

У навушнику пролунав глухий хрип, наче слабка хвиля прокотилася дрібною галькою. Клаус розвернувся і підтюпцем побіг назад до ліфтбека. Обігнувши капот, він задер голову та втупився в екран попереднього перегляду. Усе гаразд — камера працювала, щеня було в кадрі.

Коли Клаус опустив очі на дорогу, просто над щеням одна за одною пролетіли дві перші машини — блакитна «Škoda Octavia» та чорний універсал «Volvo». Волкенхорст почав уголос рахувати:

— Перша… друга… — потім вирішив, що це якось тупо, й далі, понуро глипаючи на дорогу, рахував подумки. Третя… Чоловік намагався не фокусуватися на золотавому тільці посеред дороги, сягав поглядом далі, аж до сірих хмар, які лахміттям звисали з неба.

Четверта…

Після п’ятого автомобіля — мікроавтобуса «Пежо» — Олівер озвався.

— Що там? Чому ти замовк?

— Усе гаразд. Я скажу, коли рушати.

— З ним усе добре?

Шоста…

— Олівере, не гарячкуй. Шість машин. Я скажу коли.

Сьома…

Восьма машина — білий «Мерседес» Е-класу — промчала лівою смугою, далеко від щеняти. Поки Клаус міркував, рахувати її чи ні, Олівер простогнав:

— Клаусе, досить, я їду.

— Ні, ще рано.

— Клаусе! — голос благальний, як у дитини.

— Зачекай! — Волкенхорст, роздувши ніздрі, не зводив очей з дороги. Сім машин — це надто мало. — П’ятнадцять автомобілів. Ми ж домовлялися!

— З мене досить!

— П’ятнадцять автомобілів!

— Я не можу на це дивитися! — заволав Олівер.

У Клаусових жилах скипіла кров, — ти надто далеко, ти його не бачиш! На що, чорт забирай, ти не можеш дивитися?! — та попри це він промовив стримано, упівголосу:

— Олівере, будь ласка…

Щеня щезло під днищем небесно-синього компактного кросовера «Mini Countryman», і Клаус злякано заплющив очі — здалося, ніби переднє ліве колесо зачепило собаку, — проте коли машина прогнала повз, цуцик усе ще лежав на дорозі. Неушкоджений.

Олівер, важко дихаючи, прохрипів:

— Або я забираю його, або їду геть.

Клаус безгучно вилаявся. Видовжена голова немовби аж загострилася, тонкі губи скривилися так, що обличчя аж до вух проорали дужки зморщок. Примружившись, чоловік глянув ліворуч уздовж дороги. Сріблястий «Audi», не вимкнувши аварійних вогнів, рухався узбіччям. Волкенхорст роздратовано вишкірився.

— Виїдь на дорогу.

Ніякої реакції. Клаус схопив пальцями мікрофон і притулив його до губ.

— Олівере, з’їдь з узбіччя! Вирулюй на дорогу, ти маєш зупинитися перед щеням. Ти ж не будеш діставати його просто з-під коліс інших ав…

Волкенхорст затих, збагнувши, що Олівер пропускає вантажівку-рефрижератор, яка наздоганяла його крайньою правою смугою. Рефрижератор швидко наближався, втиснутися перед ним не було жодної змоги, і щойно автомобілі порівнялися, Клаус усвідомив, що відео доведеться перезнімати: до щеняти ще було якихось п’ятнадцять метрів. Надто близько — седан Олівера на той момент уже потрапив у кадр. Клаус розлючено сплюнув під ноги. Який сенс вискакувати з узбіччя за п’ять метрів від собаки? На відео такий маневр здаватиметься ненатуральним, безглуздим зовсім. Утім, найгірше чекало попереду: водій чотиритонного рефрижератора, відволікшись на блимання аварійних вогнів, не помітив крихітне тільце на вогкому асфальтобетоні. Переднє праве колесо накотилося на щеня, пролунав моторошний, схожий на глухий сплеск від падіння чогось великого у воду звук, і на місці цуценяти залишилася тільки нудотно-багряного кольору пляма.

Клаус, неначе обпікшись, втягнув крізь зуби повітря. Із навушника почувся болісний стогін Олівера. «Audi A6» проїхав кілька метрів і заглухнув. Із відсутнім виразом на застиглому обличчі Клаус зняв штатив із капота, вимкнув камеру та висмикнув навушник із вуха. Якийсь час він постояв, прошиваючи остовпілим поглядом бетонний відбійник по центру дороги. Ніздрі роздувалися, жовна на вилицях то збурювалися, то опадали. Зрештою він сховав штатив до салону, гримнув дверцятами й попростував до машини Олівера.

Той вийшов з авто й закляк, учепившись обома руками в дверцята з боку водія. Витріщився на багряну пляму на тому місці, де хвилину тому звивалося безпомічне, сліпе щеня. Машини пролітали повз, обдавали його бризками. Рев двигунів зливався в монотонний гул, крізь який час від часу прорізувалося обурене виття клаксонів: якого біса стали посеред автобану?

— Клаусе… я не хочу… я цього не витримаю… — Думки немовби плавали в застояній воді. Оліверу було погано, власне, так погано, як зараз, ще не було ніколи, навіть на похороні дружини він не почувався так паскудно. Йому не вистачало слів, щоби передати свої відчуття.

— Якого хріна, Олівере?! — не стримався радник. — Ми це вже обговорювали!

— Я не можу…

Він весь тремтів. Нижня щелепа аж тряслася, і Клаус не міг збагнути, від люті це чи від переляку. Зазвичай оливкова шкіра Олівера посіріла, нагадувала висохлий на тріску пергамент, який ризикував розкришитися від одного необережного дотику. Клаусу раптом стало його жаль, і він злагіднів:

— Ми мусимо це зробити.

— Ні.

Клаус намагався дихати рівно, проте грудка, що підперла горло, коли рефрижератор розчавив щеня, не зникала. Радник зупинився навпроти Олівера так, щоб затуляти багряну пляму на асфальті, та заговорив якомога спокійніше:

— Я розумію, який це має вигляд у твоїх очах, і здогадуюся, про що ти зараз думаєш. Тобі здається, що, дослухавшись мене, ти вчинив щось жахливе, щось таке, що миттю перетворило тебе на нікчему, подібного до більшості тих, хто навколо тебе в ландтазі. Але це не так. Незадовго до смерті твій батько попросив мене подбати про