Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук
Вітер посилився й обпалював холодом Аннину шкіру.
28 квітня 2017-го Москва
Приглушений регіт і п’яні вигуки прорвалися крізь гудіння електродвигуна за мить до того, як ліфт зупинився на дев’ятому поверсі. Артем пройшов півтемним коридором до Чингізової квартири, натиснув кнопку дзвінка й тільки тоді помітив, що двері незамкнені.
— Відчинено! — Двері розчахнулися, й Артем немовби пірнув у акваріум, де тхнуло алкоголем, старими меблями й пилом. За порогом він наштовхнувся на двадцятисемирічного Мусліма Хасанова на прізвисько Муса. Чеченець з’явився на хвилину раніше та саме закінчував роззуватися. — Заходь! — Кремезний, схожий на професійного борця Муса скинув з ноги новенького черевика, засмикнув хлопця до квартири та стиснув в обіймах.
— Хто там? — із глибини квартири долинув прихриплий від алкоголю голос Чингіза. — Хто там іще?
— Це я, — випручавшись із обіймів, відповів Артем.
— Тьома-а-а! — загорлав Чингіз. — Тягни сюди свою хохляцьку задницю!
Артем зняв куртку та слідом за Муслімом подався до вітальні.
Повітря в кімнаті було заледве придатним до дихання — Артемові доводилося не вдихати його, а заковтувати, наче кисіль. До терпкого алкогольного духу додалися запахи поту, сигарет і китайських спецій. На невисокому овальному столику зі скла, що стояв по центру вітальні, вишикувалися півдесятка пляшок коньяку та горілки. Частина вже порожні. Під столом громадилася піраміда з коробок з-під піци та вок-локшини. На ворсистому килимі кремового кольору валялися недоїдки та зіжмакані паперові серветки. Вікно затуляли важкі портьєри, тож атмосфера в кімнаті здавалася ще більш гнітючою та задушливою. На стіні навпроти вікна працював телевізор: «Россия-1», ток-шоу «60 хвилин» зі Скабеєвою та Поповим.
— Штрафні! — Чингіз Ахундов, двадцятидев’ятирічний талиш[123], господар квартири, вихилився з потертого крісла, в якому сидів, підібгавши ноги, й тицьнув пальцем у пляшки на столі: — Славік, нахер, не тупи, наливай їм! — Його язик рухався не надто вправно, через що слова злипалися в однорідну глейкувату масу.
Славік Нєфьодов, кістлявий блондин із водянистими очима, розкинувшись у куті Г-подібного дивана, намагався прикурити від старої металевої запальнички. Обабіч нього, поклавши ногу на коліно й зосереджено втелющившись у телевізор, розмістився тридцятитрирічний Кахабер Біркадзе. Поміж чоловіками вовтузився Люцифер — чорний, як ніч, чихуахуа, який залишився Чингізові від коханки, котру той вигнав тиждень тому. На шиї собаки теліпався захисний післяопераційний конус.
Нєфьодов, який за півхвилини мордувань спромігся викресати кремнієвим коліщатком лише кілька хирлявих іскорок, спересердя жбурнув запальничку на підлогу й сягнув рукою по пляшку. Муса обійнявся з Чингізом, потис руку Кахаберові, а тоді втупився в Люцифера.
— Що це, на хрін, таке? — прогавкав чеченець.
Нєфьодов застиг із пляшкою в руці:
— Не зрозумів.
— Що ви зробили із собакою?
— Йому вчора відтяпали яйця, — пояснив Чингіз. — Вияви хоч трохи співчуття!
Нєфьодов реготнув, Муса ж навіть не посміхнувся. Він повернув голову до Чингіза та серйозно запитав:
— На хріна?
Талиш змахнув руками:
— О, перестань! Ти ніби не знаєш, навіщо собак каструють.
— На хріна? — повторив чеченець. — У нього що, були яйця?
Нєфьодов давився сміхом.
— Він почав дивно поводитися, — сказав Чингіз. — Став агресивним.
— Ти глянь на нього! — вигукнув Муса. — Як створіння, що його назвали чихуахуєм, може бути агресивним?!
Чингіз забрав Люцифера до себе на коліна й удав, неначе затуляє його руками:
— Відчепись від мого собаки!
— Ну, добре. — Муса підняв руки долонями догори. — Добре, ти відчикрижив чихуахую яйця. Гаразд. А ця хрінь на голові нащо?
Нєфьодов розреготався на повну, а тоді закашлявся, розхлюпавши половину з того, що налив Мусі. Чингіз закотив очі:
— Щоб він не лизав себе!
— Бля!
— Пий! — Нєфьодов тицьнув пластиковий келишок до рук чеченця.
Муса сів у вільне крісло навпроти Чингіза, співчутливо зиркнув на Люцифера, потім одним махом влив у горлянку горілку і, кривлячись, пробубнів:
— Як можна було так позбиткуватися із собаки?..
За кремезним Мусою Артема майже не було видно, тож Чингіз і Нєфьодов поглянули на українця, лише коли чеченець сів. На дивані вистачало місця, проте хлопець застиг ні в сих ні в тих, не наважуючись просити значно старшого Каху потіснитися.
— Візьми табуретку. — Чингіз махнув рукою в бік кухні.
— Чого такий кислий? — вищирився Нєфьодов. Артем приніс табурет й умостився на ній спиною до телевізора. Росіянин потрусив перед ним напівпорожньою пляшкою. — Наливати? Чи ти хочеш коньяку?
Артем нічого не хотів. Починаючи з березня, Чингіз незмінно запрошував його на п’ятничні пиятики. Спочатку було весело. Вони збиралися одним і тим самим складом — Муса, Каха, Чингіз і Нєфьодов — напивалися, поки Чингіза не вирубувало, а потім їхали машиною Кахи до нічного клубу, де набиралися ще дужче. Зрештою Муса, Каха та Нєфьодов знаходили собі повій, і всі роз’їжджалися. Та невдовзі це почало втомлювати. Артем був не проти випити, але не розумів, який сенс жлуктити до втрати пульсу кожного довбаного тижня і потім усю ніч висячити в клубі. Крім того, ніхто з товаришів по чарці не був йому особливо близьким — просто колеги, не більше, — і хлопець так і не навчився розслаблятися в їхній компанії. Зі Славою та Чингізом було трохи простіше, вони, як і Артем, працювали кур’єрами, а от Каху та Мусу хлопець майже не знав. Зважаючи на те, як чеченець із грузином поводилися, вони були чи то наближеними до власників компанії, чи то самими власниками, які з якихось причин симпатизували Славі Нєфьодову та Чингізу Ахундову. Ну, і віднедавна йому, Артемові, також.
— Горілку, — махнув рукою Артем.
Він втомився. Волів виспатися, а завтра навідатися до Алії, втім, серед усіх кур’єрів чоловіки чомусь обрали саме його, і хлопець не наважувався відмовитися.
— До дна! — наказав росіянин.
Артем шумно видихнув і з другої спроби заковтнув усе, що налив Нєфьодов.
— Хочеш іще? — Росіянин вищирився; Артем замотав головою, і тоді Нєфьодов підсунув йому коробку із залишками піци: — На, заїж.
Артем схопив найближчий великий шматок і взявся жадібно жувати.
Каха відірвався від телевізора й опустив очі на українця:
— Ми на тебе чекали. — Його погляд був гострим і сфокусованим. Грузин або не пив узагалі, або ж алкоголь на нього майже не діяв.
— Мене? — перепитав Артем.
— Ну, так.
— Чому мене?
Кахабер подав знак чеченцю. Той дістав із задньої кишені зім’ятий конверт гірчичного кольору та поклав його на стіл перед Артемом. Хлопець звів брови.
— Що тут?
— Відкрий.
Артем обережно зазирнув у конверт. Пачка стодоларових
