Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Ті виконали прохання, розмістившись обабіч росіянина.

— Тісніше, — наказав він, — затуліть мене від вітру.

Утримуючи целофанову кульку в правій руці, лівою росіянин згорнув серветку вчетверо та розрівняв на скельній плиті між колінами. Далі він розташував кульку з водою так, аби сонячне світло, що проходило крізь неї, потрапляло на серветку. Доки кулька знаходилася на висоті тридцяти сантиметрів над землею, округла світлова пляма на серветці була бляклою і розмитою, трохи більшою за дециметр у діаметрі, та коли Парамонов узявся наближати кульку до серветки, ведучи її строго вздовж сонячного променя, пляма почала меншати та яскравішати — краї проступили чіткіше, — аж поки не перетворилася на жовтогарячий кружечок менш як три міліметри в діаметрі.

— Це лінза? — прошепотіла Гелен. — Тобто воно працює, як двоопукла лінза?

Серветка в точці, в якій сфокусувалися промені, швидко набувала сіро-коричневого забарвлення.

— Так, — кивнув пілот.

Лоуренс спостерігав за Єгором із ледь роззявленим ротом. З-за спини Дюка Апшоу виглянуло замурзане личко Лейли. Навіть Анна підвелася і підійшла, обережно, наче канатоходець, що крокує линвою, ступаючи між каменями.

— Підкладіть під неї банкноту, — скоромовкою проторохтів росіянин, — швидше.

Кардинал підсунув двадцятидоларову купюру під серветку.

— Отак?

— Так, усе правильно.

Коричнева пляма поступово росла. Єгорова рука тремтіла, і яскрава цятка не стояла на місці, смикалася туди-сюди, та попри це на ділянці, де вона затримувалася найдовше, папір уже почорнів. Несподівано Гелен схопилася пальцями лівої руки за нижню губу, а правою вказала на серветку.

— Дим!

У повітря над фокальною точкою здійнялася тонка цівка прозорого, майже невидимого диму.

— А тепер увага, — заговорив Парамонов, — тут холодно та мало кисню, воно займатиметься повільно, і ще в нас не так багато матеріалу для розпалювання, а тому, коли воно таки спалахне, ми матимемо лічені хвилини, щоби підпалити одяг. Будьте готові подавати мені спершу банкноти, після того картонку з-під пігулок, а потім одяг.

Коли цівка потемнішала, Єгор узяв у Апшоу стодоларову банкноту та поклав її на серветку, сховавши ту, ніби в сандвіч. Кульку з водою він не прибирав, і яскрава цятка тепер танцювала довкола лівого ока Бенджаміна Франкліна. Папір, з якого виготовляють долари, на три чверті складається з бавовняних волокон, відтак темнів він значно довше, і дим не з’являвся, аж доки коричнева підпалина не поглинула більшу частину щоки та носа батька-засновника американської нації. Щойно «сотка» задимілася, Парамонов накрив її ще однією банкнотою і попросив кардинала зафіксувати її з боків. Трохи більш як за хвилину вона теж почала диміти. Єгор показав Гелен, як тримати кульку з водою, а сам, лігши ницьма, взявся легенько дмухати на купюри на кам’яній плиті. Цівки сизого диму поповзли з-поміж банкнот, на верхній із колон меморіалу Лінкольна утворилася пропалина, зовсім швидко на її краях проступили червоні цятки — банкноти повільно затлівали.

Перший кволий вогник вискочив абсолютно несподівано, здавалося, мовби хтось під складеними одна на одну купюрами чвиркнув запальничкою.

— Вогонь! — скрикнув Лоуренс.

Лейла аж відскочила.

— Є займання! — підтвердив Парамонов. Його млоїло від тривалого дуття, проте часу оговтуватися не було.

Апшоу тримав гроші в кулаці. Єгор висмикнув стодоларову купюру, акуратно примостив її згори, виждав кілька секунд, а тоді заходився дмухати. Крихітний вогник прорвався крізь сіро-зелений папір майже миттєво.

— А хай йому… — Ґрейс учепився пальцями в бороду так, ніби від того, наскільки сильно він її стисне, залежало, як довго протримається полум’я.

Парамонов схопив у Апшоу решту банкнот і заволав:

— Не відпускайте, тримайте, скільки зможете! — А тоді задер голову на Гелен. — Тепер одяг! Спершу щось тонке й синтетичне!

— А що з лінзою?

— Забудь! Вона більше не потрібна!

Жінка метнулася до купи шмаття неподалік, витягла з неї якусь штанину.

— Це підійде?

— Будь-що! Ворушись!

Єгор один за одним згодовував доларові банкноти вогню, останньою доклав розірвану навпіл коробку з-під пігулок. Полум’я жадібно поглинало цупкі папірці та картонку. Гелен подала йому штанину, росіянин згорнув її, глибоко вдихнув, немов от-от мав пірнути під воду, і накрив нею банкноти. Полум’я зникло, натомість із-під ганчір’я поповзли щупальця їдкого молочно-білого диму.

— Горить? — майже благально запитав Лоуренс.

Єгор не зреагував. У повітрі завис виразний запах паленого. Апшоу закашлявся. Дим густішав, але не підіймався, вітер гнав його понад сідлом до прірви на заході. Де-не-де з-під штанини вигулькували скупі язики бляклого вогню, але тут-таки ховалися назад. Що довше Парамонов стежив за цим, то блідішим ставало його обличчя.

— Тканина занадто сира. — Він жестом закликав Гелен поспішити. — Знайди щось іще. Щось тонше та сухіше!

Жінка видобула з купи одягу сорочку.

— Є сорочка!

— Сюди! Бігом! — Гелен кинула її Єгору. Парамонов зубами відірвав клапоть завбільшки з долоню і, обережно прийнявши штанину, спробував його підпалити. — Чого стоїте? Шматуйте її!

Гелен і Лоуренс взялися рвати сорочку. Парамонов хапав клапті й один за одним підпалював їх. Окремі згорали швидко, інші навпаки ледве тліли. З купки мотлоху поміж його колінами валив дим, але вогню не було.

А невдовзі почав вичахати й дим.

— Ще паперу! — Якби не хрипота в горлі, Єгор, напевно, верещав би. — Дайте мені гроші, паспорти, що-небудь!

Усі гарячково закопирсалися в кишенях. Дюк Апшоу відшукав посадковий талон, Гелен дістала чек із дьюті-фрі магазину, Лоуренс витягнув кілька обгорток від м’ятних льодяників. Усе, крім цукеркових обгорток, швидко зайнялося і так само швидко згоріло. Штанина й обривки сорочки все ще тліли, проте вочевидь згасали.

— Чорт! Чорт! Чорт! — Парамонов ледь не завив із розпачу. — Цього недостатньо! — посеред фрази голос зірвався, ніби хтось спочатку підвищив, а потім різко прикрутив гучність майже до нуля. — Якби хоч трохи більше грошей!

Анна Янголь стояла за крок від нього й не могла ні дивитися, ні відвести очей від купки обвугленого шмаття. Єгор звернув до неї перекошене обличчя.

— Маєш іще гроші?!

У грудях розверзлася порожнеча, а сховані в труси й до ліфчика доларові згортки запекли жаринами, та перш ніж Анна встигла щось подумати, з губів злетіло коротке:

— Ні.

Тридцять тисяч… на ній, у її кишенях… майже тридцять тисяч доларів. Секунди мчали крізь Анну аритмічними поштовхами.

— Якби хоч трохи більше паперу, зовсім трохи, ми б розпалили його, — голос збляк. Парамонов склав долоні перед обличчям, закусив зубами кісточку на вказівному пальці й почав розгойдуватися, отупіло примовляючи: — Хоча би трохи… хоча би трохи більше…

Усі замовкли. Ніхто не знав, що далі казати чи робити. Анна відвернулася і спрямувала погляд на південний схід, туди, де за тисячі кілометрів звідси на ледь живе від смогу місто в гирлі Чаопхраї[122]