Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук
Олівер не вимикав телефон, і Клаус чув із салону «Audi» власний голос, немовби притишене, затерте шумом відлуння. Олівер заціпеніло мовчав. Клаус продовжив:
— Я тебе прошу: навчися відмежовуватися від таких моментів. Ти найбільш упізнаваний політик Баварії, попереду на тебе чекає феноменальна політична кар’єра, і впродовж цієї кар’єри тобі безліч разів доведеться обирати найменше із двох лих. Довірся мені. Ти не перший, кого обставини змушують переступати межу заради вищої мети. Чуєш? Зберися, вимкни мізки, роби, що я підказую, і побачиш: восени 2018-го ти не просто виграєш вибори, ти станеш наймолодшим прем’єр-міністром в історії Баварії. — Волкенхорст узяв Олівера за плечі. — Не думай про щеня. Думай про те, як багато доброго зможеш зробити, очоливши уряд Баварії.
Дивлячись крізь радника, Олівер пригадав мрячний, якийсь неначе затхлий вечір початку квітня 2009-го, коли він за вечерею вже звично жалівся Турід на те, як нудиться в парламенті. Минуло півроку після перемоги на виборах і рік від часу розмови з Гельмутом, під час якої йому забракло сміливості відмовитися від балотування, і відтоді Олівер постійно кудись квапився, хоча не міг пригадати, коли востаннє зупинявся, аби збагнути, куди й навіщо. Зазвичай дружина запевняла, що підтримає будь-яке його рішення, та того вечора трапилось інакше. Турід підібгала губи, подивилася йому в очі, якийсь час помовчала — було видно, що вона силкується стриматися, — проте зрештою слова посипалися з рота. Вона сказала, що він має владу, що він один із небагатьох, хто має змогу змінювати світ на краще, але концентрується лише на собі. Олівер спалахнув і огризнувся, зморозив щось образливе, зараз уже й не пам’ятав, що саме, проте Турід не затихла й не пішла, проковтнула образу, після чого видала фразу, яка невитравним тавром відбилася в його мозку: якщо ти не робиш чиєсь життя кращим, отже, ти марнуєш час.
Олівер звів зацькований погляд на радника.
— Це неправильно, Клаусе. — Він говорив із таким виглядом, ніби втомився від звуку власного голосу.
— А я й не кажу, що правильно, Оллі. — Волкенхорст потроху заспокоювався. — Не забувай, про що ми розмовляли нещодавно. — Клаус по-особливому поводився зі словами, він неначе обгортав їх захисною плівкою перед тим, як вимовити, пом’якшував їхнє значення, не змінюючи змісту. — Ти найкращий серед німців, яких я знаю, і я пишаюся тим, що працюю з тобою, але ти також наполовину ліванець, і якщо для мене той факт, що твоя шкіра темніша за мою, нічого не важить, то чималу частину твоїх «колег» із ХСС, — промовивши «колег», Волкенхорст пальцями зобразив лапки, — сама лише думка про те, що ти станеш прем’єром, позбавляє сну. Ні, вони не расисти. Хто говорить про расизм? Усі рівні, ХСС підтримує міграційну політику Меркель, але… — Клаус прискалив праве око, — коли в Німеччині йдеться про расу, ти або білий, або ні… Наполовину ліванець на чолі уряду Баварії? Ландтаг до такого не готовий. Поки що ні. Я із цим не погоджуюся, ти можеш на них сердитися, проте так є. Відтак ти мусиш не просто стати spitzenkandidat’ом, мусиш розгромити їх ущент, набрати стільки голосів, скільки жоден із них не бачив у найсолодшому сні, — говорячи, Клаус тицяв пальцем у напрямку Мюнхена, — бо лише в такому разі ти позатикаєш їм пельки. Не думай про щеня. Думай про PEGIDA[125], які набирають сили у Дрездені. Думай про AfD[126], які вдають із себе інтелектуалів-демократів, а насправді сповідують неофашистські погляди. Думай про NPD[127], котрі не приховують, що є наступниками гітлерівської НСДАП. Думай про те, як Йорґ Мейтен, Френк Франц чи ще хтось із послідовників Тіло Сарацина[128], викидатимуть із країни мігрантів, коли прийдуть до влади. Подивися на Трампа в Америці. Хочеш, щоб у нас було так само? Це, по-твоєму, буде правильним? — Волкенхорст перевів подих. Олівер втупив погляд у набряклі жилки на його скронях і, здавалося, не дихав. Клаус закінчив уже розслаблено: — Пригадуєш 2013-й? Хто міг подумати, що після виборів тобі запропонують міністерство? Га? Якби не вік, ти мав би стати прем’єром, відтак міністерство тобі віддавали без питань. Тому те, що ми робимо зараз, усе для того, щоби змістити фокус, щоби після виборів усі обговорювали твої шанси стати федеральним канцлером 2023-го, бо тоді, от побачиш, ніхто навіть не пискне під час голосування за пре…
Олівер сфокусував погляд на радникові та підняв руку, просячи його замовкнути.
— Клаусе, а якщо я не виграю?
Волкенхорст закотив очі, ця розмова вже сиділа йому в печінках. Олівер замотав головою і, збиваючись, заторочив:
— Ні, ні, послухай мене. Що як я не наберу аж так багато голосів? — Він показав на пляму на дорозі. — До чого тоді оце все? Що як хтось кращий за мене…
— Олівере, ти подобаєшся людям. — Клаус підступив упритул. Йому довелося згорбитися, щоб не нависати над підопічним. Крихітні очі неспокійно забігали, немовби вишукуючи на обличчі Олівера невидиму надчутливу точку, в яку можна було б уп’ястися поглядом, однак голос був чітким і впевненим. — Я не завжди розумію, як це тобі вдається, припускаю, ти сам цього повністю не усвідомлюєш, але тебе наділено дивовижною здатністю переконувати людей. Я неодноразово спостерігав, як після короткої розмови з тобою навіть найзапекліші скептики перетворюються на відданих прихильників. — Клаус казав правду. Олівер Морґенштерн, позбавлений привабливості Джастіна Трюдо, мав незриму, але напрочуд чіпку харизму, і Клаус часом думав, що не пам’ятає нічого схожого від часу Джона Кеннеді. — Ти виграєш ці вибори. Це ясно як день. І я тобі для цього не потрібен. Моє завдання — зробити так, щоб восени наступного року ти опинився у кріслі Зеехофера.
Коли Олівер збагнув, що Волкенхорст не відпустить його, щось усередині нього почало обсипатися.
Хвилину чоловіки мовчки дивилися один на одного. Зрештою, не сказавши жодного слова, Олівер сів у машину. Клаус поплескав долонею по блискучому даху «Audi» та пішов до свого «BMW». Олівер склав руки на кермі, якийсь час не рухався, а потім уперся лобом у долоні. У горло наче насипали піску, повітря в салоні здавалося важким і липким.
