Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Лоуренс, незважаючи на засторогу, посмоктував грудку пресованого снігу.

Майже півгодини знадобилося Парамонову, щоб оговтатися, втім, він і далі лежав на камінні, біля купи порізаного шмаття, вслухаючись у схожий на віддалений стогін шум у вухах, — кожен порух відлунював у голові розкотистими вилясками болю. Згодом до нього підсів Ґрейс — приніс пляшку з підталим снігом — і нагадав про багаття. Росіянин витрусив на гарячий і шорсткий від спраги язик кілька холодних краплин і хитнув головою. Іще не час. Немає сенсу розпалювати вогнище так рано, у разі успіху вони спалять усе, що мають, задовго до заходу сонця. Лоуренс знизав плечима та відійшов.

Ближче до одинадцятої розімлілий на сонці та змучений після безсонної ночі Єгор нарешті заснув.

15:33

Розбудила росіянина Гелен.

— Дивись.

Однією рукою вона торсала Парамонова, іншою показувала на південний схід. Єгор, не підводячись, задер голову. Передусім зауважив — волосся шатенки ледь тріпоче, темно-русяві пасма закрученими мазками лягають на обличчя. Вітер. Легкі подмухи приємно холодили підставлену сонцю щоку. Праву, подумав Єгор, праву щоку. Отже, вітер південно-східний — потік повітря надходив звідти, куди показувала Гелен.

— Що там? — Парамонов кілька разів змигнув, одначе картинка залишалася розмитою.

— Тобі для вогню потрібне сонце, — чи то запитала, чи то ствердила вона.

Єгор придуркувато мружився.

— Звідки ти знаєш?

— Ти сам сказав.

— Я казав таке?

— Учора ввечері. Ти казав: якщо не буде хмар.

— А, ну так. — Він сперся на лікоть, провів долонею по набряклому обличчі, потер очі. — А що?

Гелен знову махнула рукою на південний схід, і тільки тоді Парамонов збагнув, що вона мала на увазі.

— От чорт.

За одну з вершин, кілометрів за десять від сідла, зачепилася хмара. Вона була неправдоподібно білосніжною, аж ніби намальованою, і зовсім не загрозливою на вигляд, одначе з говореного батьком про погоду в горах Єгор знав, якою оманливою є така невинна білість.

— Вона виросла просто на моїх очах, — знов озвалася Гелен, — і я подумала, що…

— Ти все правильно зробила.

Парамонов сів, зачекав, доки минеться запаморочення, й поволі став на ноги. Обвів поглядом сідло. Каміння наситилося сонцем, і повітря над кам’яним пагорбом відливало сріблом.

— Вода є?

Дюк Апшоу випростався і подав йому трохи більш як на половину повну пляшку.

— А друга не розтала взагалі? — звів на переніссі брови росіянин.

— Розтала, — тріскучий голос ледве прорізався між губ. Апшоу стояв, згорбившись і тримаючи ліву руку на серці. — Ми розділили її між Олівером і Лейлою та знову наповнили снігом. Це все, що поки маємо.

Єгор потрусив пляшкою, зрозумів, що води трохи забагато, потім вловив жадібний погляд Лейли й повернув пляшку старому.

— Нехай відіп’є кілька ковтків, — він кивнув на дівчинку, — мені потрібно не більш як третину.

Апшоу схилився над Лейлою.

— Може, їй уже досить?! — Ґрейсів голос наче зашкаруб, на щоках і шкірі над бородою палахкотіли опіки. — Я не кажу забирати в неї воду, але, блядь, я теж хочу! У мене незабаром язик закам’яніє смоктати йобаний сніг, а ця мала корова вже відро випила, не менше!

Кардинал із відкритою пляшкою застиг на відстані долоні від губ малої, проте Лоуренс дивився не на нього, а на Парамонова. Підсвічені сонцем зелені райдужки контрастували з червоною сіткою капілярів довкола них.

— Потерпиш. — Єгор, бачачи, як зіщулилася Лейла, випльовував слова різко й роздратовано. — Я розпалю вогнище, і ми матимемо воду.

— Якщо ми матимемо воду, то яка, в сраку, різниця, хто її пи…

Парамонов обірвав його:

— Замовкни! — і повернув голову до Апшоу: — Нехай п’є.

Старий наблизив горлечко до Лейлиних губів. Дівчинка насторожено глипнула на Лоуренса, проте Апшоу навмисно став так, аби затулити її від його погляду, і Лейла, швидко рухаючи потрісканими губами, зробила кілька ковтків.

Апетиту, як і раніше, ні в кого не було, тож Єгор, не переймаючись, висипав на землю знайдені вчора булки, після чого, розрівнявши пакет на пласкому камені, сокирою акуратно відтяв його нижню частину. Переконавшись, що поліетилен без дірок, він задер голову та бовкнув:

— Може, хтось помочиться?

Лоуренс і Апшоу перезирнулися.

— Я не хочу витрачати воду, — пояснив Парамонов, — якась частина однаково проллється, а тому я подумав… Ні? Ніхто?

Він переводив погляд з обличчя на обличчя, і всі по черзі заперечно хитали головою. Ніч на висоті шести кілометрів висмоктала з них усю вологу. Їм кортіло пити, а не мочитися.

— Добре. Впораюся так.

Росіянин нахилив пакетик під кутом, знайшов очима Апшоу й кивком вказав на пляшку з водою.

— Допоможіть. Наливайте.

Старий підняв пляшку й узявся обережно наповнювати пакет водою. Руки в обох тремтіли. Коли рівень рідини майже сягнув зрізаного краю, Єгор випалив:

— Досить!

Апшоу відставив пляшку. Парамонов затис у жмені верхню частину пакета і, поступово випускаючи повітря, заходився його закручувати — наче повітряну кульку після надування, от тільки всередині замість повітря бовталася вода. Частина рідини витікала, тоненькі струмки збігали передпліччями аж до ліктів Єгора, але він не зважав і закручував целофан усе дужче. Пакет помалу набував сферичної форми.

Коли Парамонов зупинився, скручений пакетик і за формою, і за розміром нагадував велику редиску.

— Це мала би бути сфера, — пробурмотів він, — щось максимально близьке до сфери, але я боюся закручувати дужче, бо ще лопне. Тоді втратимо і воду, і пакет, — насупившись, він глипнув на Лоуренса, який стояв найближче, так, ніби засуджував його за те, що той не зміг вицідити із себе трохи сечі. — Із сечею я би ризикнув, а так…

Ніхто не відповів. Єгор звернувся до Апшоу:

— Подайте, будь ласка, он ту сумку, — а сам скоса кинув погляд на Анну. Жінка, поставивши лікті у виїмку в кам’яній стіні, сиділа із заплющеними очима, проте на слові «сумка» відкрила їх. — Усередині гаманець, дістаньте з нього гроші.

Кардинал послухався. Схилився над сумкою, відшукав портмоне зі штучної шкіри та вийняв із нього худеньку пачку доларових банкнот різних номіналів. Парамонов тим часом витягнув із кишені джинсів серветку й коробку з пігулками. Анна стежила за ними туманним, осклянілим поглядом, нерухоме обличчя було білим, аж неживим, достоту як у загримованої гейші.

— Що мені з ними робити? — запитав Апшоу.

— Поки просто тримайте. І це теж. — Єгор тицьнув йому коробку, потім відступив на крок і, повернувшись спиною до вітру, опустився на коліна. Він по черзі зиркнув на Гелен і Лоуренса: — Підійдіть, станьте