Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

всі так гадали. Та в дійсності Лео Дан, геолог за фахом, продовжував роботу, навіть мав особистий дозвіл на розвідку. А за «Гірничим актом» старатель має пріоритетне право застовпити родовище й отримати ліцензію на його подальшу розробку. Прибутки ніби й примарні, але в разі удачі - колосальні!.. Та згодом Лео Дан збагнув, що йому бракує знань - і вступив до Університету на філософію автохтонів, бо саме тут найповніше вивчали історію Буремної Затоки та її околиць. Вони з Роном познайомилися саме в Університеті. Не повірите - зійшлися на ґрунті смарагдової копальні… Це все я винна! Якби не я, може, Рон зараз був би живий!..- Ожавашко різко замовкла.

Ніхто не зронив і слова. Я перезирнулася з Майклом, Джеклін і Султаною - вони теж нічого не розуміли. Петрик же уперто моїх очей уникав - отже, знав-таки дещо уже давно, тільки замовчував.

- Ніяк не доберу,- врешті помотав головою Майкл,- чому Рон Данилець і Лео Дан посварилися? Вони знайшли копальню? І що такого могло трапитися?

- Лео Дан нарешті дізнався Ронове прізвище - Данилець,- пояснив Петрик.

І тоді все стало на свої місця: і загадкова фраза, яку Лео Дан зронив у підвалі власного будинку - що Роман почав ворушити минуле дуже невчасно, коли вони майже підібралися до… звісна річ, до смарагдової копальні!

- Коли містер Дан зіштовхнув Рона у водоспад, він уже знав, що Рон знайшов смарагдову копальню. І що я - перша, кого Рон посвятив у своє відкриття. Але тут одночасно сталося стільки всього! Рон поговорив із пані Іриною Бачинською і впевнився, що вона - одна з сестер, яких він шукає. Лео Дан дізнався Ронове прізвище і ненароком видав себе - хотів пересвідчитися, що Рон - онук Левка Данильця. А Рон, зі свого боку, здогадався, що «Лео Дан» походить від Леоніда Дуні- на… Рон не міг знати, що Леонід Дунін насправді вже понад п’ятдесят років лежить у землі, а його ім’я носить інша людина!

- Але ж пані Ірина це знала,- промовила я зосереджено.

- Цього Лео Дан і злякався. Якщо розворушити минуле, правда неминуче вилізла б назовні.

Отже, Лео Дан позбувся Ромчика Данильця, щоб його випадково не викрили. Потім хотів позбутися іншого свідка - пані Ірини. А Ожавашко він викрав, щоб та… вказала йому на смарагдову копальню?!

- Стривайте! - крикнула я.- То ви привезли нас сюди, щоб показати смарагдову копальню?

Ожавашко кивнула. Вона пройшла кількадесят метрів уздовж вкритого снігом узбережжя й зупинилася перед горою каменюччя, яке, мов гірський хребет, виламувало землю та спускалося просто в озеро. Ми поквапилися за Ожавашко, мов міфічна смарагдова копальня щомиті могла сховатися під землю.

Поміж каменюччям чорнів глибочезний пролам - вузька щілина, що вела, либонь, аж до центру землі.

- Восени браконьєри глушили в озері рибу,- розповідала Ожавашко,- й од вибуху каміння поповзло. Один із браконьєрів (я його знаю, він із нашої резервації, гад) мало не загинув. Потім ходив тиждень п’яний і вихвалявся, як дух глибоководдя Нанабіжу хотів його покарати, але він спромігся обхитрувати самого Нанабіжу й утекти… Словом, Рон дослідив місце і за татовими записами з’ясував, що смарагдова копальня може бути тільки тут!

Я зазирнула в чорний пролам. Глибоко в душі я, звісна річ, сподівалася побачити зелені мерехтливі зблиски смарагдів, але в темряві вся порода здавалася просто чорною. Поліціянтка дістала з кишені жовту стрічку й обгородила нею каменюччя. Завтра-позавтра сюди наїдуть вчені, розкопають, породу ретельно дослідять… Стривай, але ж дух глибоководдя Нанабіжу був проти того, щоб секрет копальні дізналися білі люди?

Я обернулася до Ожавашко. Вона мовби прочитала мої думки.

- Ця земля належить народу анішинабе,- відповіла на німе запитання.- Копальню Ожавашко фактично знайшов мій батько, бо він повірив у її існування. Рон… для мене Рон був одним із нас, йому можна було довірити секрет Нанабіжу. А родовище розроблятимуть анішинабеґ - це наша земля!

Ожавашко опустила руку в кишеню й витягнула пачку тютюну в синій обгортці. Точно таку ж носив у кишені й Петрик. Ожавашко дістала дрібку тютюну та поклала біля підніжжя великого каменя - офіру всемогутньому Нанабіжу в пам’ять про батька… і ще про білого хлопця на ім’я Роман Данилець.

Я відвернулася, щоб дати Ожавашко хоч мить побути наодинці з двома найдорожчими людьми. На узліссі майнула руда тінь. У снігу, що сягав рудого живота, стояв мій приятель койот із піднятою передньою лапою. Упівоберта він дивився на мене і мовчав.

Я несміливо махнула йому рукою. Койот іще хвилю постояв, дивлячись на мене довгим поглядом, а тоді відвернувся та зник у лісовій гущавині.

…Поверталися до машин ми значно довше, ніж діставалися Смарагдового озера. Нам усім передався меланхолійний настрій Ожавашко. Я собі в голові упорядковувала першу посмертну збірку Оксани Байди з власною ґрунтовною передмовою - Інститут українських студій при Університеті Буремної Затоки за- цікавився моєю науковою роботою і навіть надав стипендію.

Перш ніж сісти в машину, Джеклін дістала з бардачка газету й розвернула на сторінці оголошень. Цілу смугу заповнили фотографії котів і собак.

- Гляди, яка гарнюня,- вказала Джеклін на кицьку з круглими, як п’ятаки, очиськами.- Це наш притулок продає бездомних тварин. Сто доларів - це мов благодійний внесок…

Киця на світлині дуже хотіла переселитись у справжній дім.

- То давай купимо! - загорілася я.- Скинемось - і просто зараз заїдемо у притулок! І ти назвеш кицьку Меме на мою честь! Щоб згадувати про мене, коли я назавжди поїду в далеку Україну…

Я вже тягла з кишені зелену двадцятку. І Майкл, і Султана, і Петрик радо доклали по двадцять доларів - і Джеклін не лишалося нічого, як доповнити суму. Ми розсілися по машинах і виїхали на засніжену дорогу.

В тубільному селищі ми попрощалися з поліціянткою та Ожавашко, і вже за десять хвилин в’їжджали в Буремну Затоку.

Дорогу я знала дуже добре - саме нею майже щодня діставалася Університету. Але ми не доїхали кількох кварталів - Майкл зупинився під одноповерховою довгою