Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

– Слухайте! Йдуть вісти, що княгиня ме правити замісто сиріт, а вона схильна до нас, чорнолюддя… Печатника шле свойого мужицькі кривди списувати, прийде він, не окривайте нйчого! За це ж постояти б нам, як стукне час, за нею, вдовою! Тоді вільні не стануть зазичуватися з нужди у володільця, вимруть раби, будуть щасливі люде…

Надпив глоток із глиняного кубка і змовк: веснянкуватій Судол, ґаздівський пасинок, обняв за шию свойого побрата і реготався, аж ним підривало:

– Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! Світ би йому короткий! Глядіть, який благий! Хлопський талан журить його велико! Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! За селом збанував, бідненький…

Хтось з юрби воркнув:

– Правда від неправди лиш за долоню недалеко.

А другий:

– Де ми, там панів не треба, а де вони, там нас не конче! Дуж глянув на нього як строєний і двигнувся з ослона під тягарем мерзкого прочуття, коли чорнюха, сивоока, ніби нічне небо, доторкнула його рукава проміж людей, манила у танок високими бровами.

– Тоя! – пробормотів – і змовк доразу.

Що вона йому? Радість очей, окраса життя? А що ж буде з тими з хиж; травленими до смерти? Оставить їх ради скринь та мисок і прикований до смердючого ланцюга, задавлений даремщиною до одуру, затулить вуха на вічний стогін села?

Ні, – він не мав їй нічого сказати. У нього діло тілько до тих, що попідпирали голови в кучмах порепаними руками, край нужденної їжі, та прядуть безпросвітну свою тугу. Йому діло до цих утлих дітей, що повисли на вікнах, як гайвороння, до цеї там розхристаної жінки, що силкується увійти в хату, а її стримують і підіймають на сміх, коли вона горлає до свойого красуня-чоловіка:

– Так? Я заскакую, а ти… гульками? Я при колисці, а ти от як павич, що си паву вибірає? Княгиню буцім засватав? Нехай же біда травить тебе гульками, а я не буду, не буду!

Що йому та їй, Тої? Тепер, коли на рідну землю суне хижа навала і в його, Дужа, глядять в упір очі причаєного села? Коли під пучками пальців чує він розсипані різки народної сили, з яких учинить залізну замітавку на зайдеїв?

Нехай Судол обкручує цю квітку села нахабним своїм раменем, нехай товпа прилипає до стін, як мухи у стужу з очаровання і втіхи над танком старовіцьким, прекрасним, нехай гусевки брязчать з новою силою і все в хаті крутиться пестрою крутіжжю шитих рукавів, чорних вій, мургавистих, черчатих плахоток, лискавок на шиях, зґард, – він остане сам, як сокіл на островерсі.

– Кучері мої, киньтеся д’ горі.

А я за вами – догори ногами!

Де вже було молодому карбувати, як там музика пальцями дрібоче!

Він підлітав ніби на крилах у парі з оголомшеною молодою, намаєною дрібонько, а кучері штрикали за ним гей гаддя, і розстібнулися, розпанахалися з вітром червоні політички, аж на світичі гасли ялові скипи.

То огудливі свашки, Хивра і Духна, шепотіли обзираючися, для безпеки:

– Дука кудрій… все, що має, то сховає в рукавицю на полицю.

– Її ж талан: два рубочки, один головку завити, другий на рік дитинку вповити.

– Пішла за бідненького, гі-гі…

– Багатий був спороватий, мала слухати, звідки кашляє?

– А де ж дівся наш ратайний, а де ж Вовчий хвіст?

-----

Чийсь чорний звид скакав саме між придорожні верби у житло Самбора, освічене гей вінок на Купайла. На обійстю димували смолоскипи, боярська челядь суятилася там з закоченими рукавами згрібних сорочок, люди горіли від оспіхів, як у пеклі.

Трапився оноді гідний купець із далекої Праги, купив рибу за цину й скло, то Самбор велів спустити один із ставів, де риба велася дрібніша. Купець хотів захопити погоду для повороту з товаром і квапив. То слуги, кілько їх там було, одні патрали щуку тонким залізом, аж мигтіло в повітрю от як розлите молоко, другі общибували сиві головатні соли, що розсипалися із вогкости по розстелених веретах, треті клали посолену рибу верствами в десяток дубових бочок, заввишки чоловіка. Два хатні коти, п’яні від насолоди, пильно стерегли корит.

Хилий чоловік впав у хороми, а там у челядну кліть, глянув у боярську одрину з розкиненим і зім’ятим ложем, а тоді відхилив двері в широку гостинну гридню з ослонами в коврах край стін, з довгими скринями під замком і полицями з посудої іскрах та квітах…

Над тисовим столом біля питва та їжі хилялися дивогля гості. Вони гаразд підмогоричилися, з чубів ішов кур. Один них з світлою гривою над опукими очима, червоний був від меду, як мак, а рука з пугарем тремтіла, аж мід слезив на криву скатертину, що одним краєм сягала його чобота.

На цьому гостеві була брунатна, рішена опанча, а з-під неї блимав срібний ланцюг з відзнакою інфлянтських Мечових Братів: мечем, якого рукоять уявляла похиле знам’я хреста.

Він пив тепер на здоровля борів, що закосичують цей чудовий край, як радість закосичує людське серце, оспівував простими словами величну силу конарів, якими пливе сонце. Славив зелену темінь тисів, оперту об туркусову чашу неба. Вона, ця зелена шумлива краса, звиджується у сні мешканцям півночі, де скелі нагі повік, бо вітер не вдержить на них нічого, – вона, неодолима примана, жене їх кочувати по галицькій землі в розшуці за всім тим, що перечислене на гроші, дає міць чужинцеві. Тисове дерево на луки, соснові плахи на смолу й поташ найвищої проби, дуб-невмирака на кораблі, ось радість купця-волокити, ось його тричі веселе живло!

Тоді жидівський Араб, що сидів поруч його в білій хусті, настромленій на голову от як вежа, згомонів різко, що пора спати, –