Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Дарославич.

Він повернувся у піврухові й загукав у сутінь обійстя:

– Нурла, сюди!

Від колодязя, де рукою пив воду, відскочив дивоглядний, як іскра, вороський хлопчук. На ньому була зшита удвоє плахта чорного сукна, з прорізами, з тороками, як гаддя, й рум’яним, мов жар, басаманом.

Штрикнув на зазив із гомінким ляском босих п’ят, а разом з ним то підводив крила, то опускав їх могутний, пругастий птах, що сидів насуплено на його рамені, з очима, прислоненими твердим шеломком-беретою, і час до часу клював ізлегка руку свойого носія, одіту в грубу шкіряну рукавицю.

Чорна, коротка голова птаха з піднесеним чолом була закутана в кругласте пір’я, під яким ховалася нерухливо звернена навпрямець світло-брунатна дуга очей. Голубий налет мроїв на темних опругах летівок, що їх полегки щибав вітер.

Птах поводив іноді допитливо головою, а тоді стрижка пер довкола ух біліла чітко, як коли вуса, – луками.

Може мріяв про рідні скелі в димах диких потоків, рожевих від вересу? Згадував необняті шуми ялиць, мову вічности?

Це був скельний сокіл із-за тридев’яти земель, із даху світа, з країни Обезів. Боярин купив його у Суздалі, де сидів гостем рудого князя Ростка, коли на хрестини його першої доньки Евфросинії Ізмарагд з’їхалися чужесторонні купці з усяким добром своїх країв. Й обезьке пахоля привіз, птиці пістуна відповідного…

Княгиня підводила саме нитку й очі верх шитва: чудувалася без міри пестрому явищу, казочному хороводові. Коли ж боярин підійшов і’д ній чолом і рукою, вона поспитала проміж два стібки голкою:

– Що вас приводить, Дарославичу?

Він осміхнувся в пошані, але ще мовчав змістовно, а далі рознімилося бояринове серце й уста:

– Сокола в дарі у ніг ваших складаю, княгине… Пес, кінь і сокіл – трійця, без якої ловцеві не бути, а ви ж радо герцювали колись за звіровою. А ще не зараз такий сокіл народиться, як оцей! Собаки йому не треба, сам добичу відносить! Не на фазанів, – на рися його пускати не сором, а лис йому гра щонайвеселіша! І людей травить уодно, як дич!

Помовчав, непевний в собі:

– Оборона вам буде в невеселу пору, коли другів, як я, поблизу не видно…

Тут Дарославич облетів обличчя княгині мрійно – палким зором осіяним із глибин сподівання, сам низько поклонився удруге, ще й загукав на служку, птичого пістуна:

– Гей чолом, Нурла, проси милости!

Обезьке пахоля стукнуло кучерами об стежку, аж тороки забігали дрібно по землі, ніби золоті ящірки, і глухо задзвонило стальне повіддя, яким заковано пірнаті ноги сокола, колюмни сили.

Але княгиня гляділа вже подальше обох за отчичем, срібною шапочкою: він застібав якраз розсновані ходачатка, прихилений посеред стежки. Доки не покінчить якслід, не кине нізащо… І помогти не вільно, сам, сам!

Про що думали строгі, промінні очі під чільцем вдовиці? Гнів, образа, чи почуття небезпеки двигнули сторожко молоді брови?

А Дарославич, сам не свій, говорив із веселим видом та свідомістю ошибки одної за другою:

– Двацять чотири соколи у мене, ватага лягавих котюг, кої щонайвороніші, та ніхто не давав стілько радости моїм ловні дням, як оцей красунь дербентських борів… Я зрубав собі хаті серед піль і ліса та жив у ній всю торішну осінь: сокіл, пес і я.

(Від крилатих згадок обличча Дарославича теж будьте діста крила!)

– Буває, держу на руці розбишаку, то серце у висках із втіхи лопоче, – зірву шапку з кичкою з-перед очей сокола, кину його на солукву чи перепела і он… хижак кружляє в піднебессю, я й він зв’язані невидними нитками одного на світі хотіння… Понад усі слова чар такого зв’язку з душевним життям ловця! Я стаю тоді гордий, що заволодів чудовою істотою. Розкажу, лиса спійме, живим, захочу, вовкові виклює очі в борні, пустить у світ сліпця… Цей сокіл, – це друге Я, це неспокійне серце моє… вам…

В той раз княгиня встала з шумом рясненьких шат: перед нею і майнув оце ще раз настирливий блиск в оці боярина, та упокорення залило її душу від прочутої вже гри, від рахунку, в який входила її особа.

– Не може цього бути, Дарославичу, – (черти стали як криця) щоби я приняла від вас дар, такий небуденний. Шукаю думками рівновартного для вдячної відплати вам і не находжу. Задержіть цього пірнатого красуня і далі для себе, з черги я прошу вас о ласку!

З лиця Дарославича втекла миттю вся кров. І всупереч правилам ясного ума, приворожений величною ціллю, що відсувалася в недосяжне, він глупо наставав:

– Квітко Троянової землі! Хіба погорджуєте моїми вірними службами, виявом моєї відданости повік? На Бога й Перуна, не відійду, аж вблагаю вас схилити до моєї проіьби сонце вашого обличчя!

Він погинався у вертких рухах світової людини: вродливий скоморох у парчі, вуличний крикливець, що захвалює чужинецьку невидальщину й себе.

Та сяйво жіночих очей стало вже грозовите:

– З хижаком ви набулися, Дарославичу, й переняли обичаї. Залишіть оці лови, – мене!

Голова княгині в пливких тінях серпанка подалася з гнівом успять, руки дбайливо згорнули вишивку й оставили боярина пестрим стовбуром посеред саду.

«Ще сонічко не сходило,

як до мене щось приходило.

Приходила моя матінка,

приходила моя рідная –

Не снідала й не обідала,

тільки мене тай відвідала»…