Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
На це торговець рибою і невільниками, довгобразий Чех Братислав прицілився озлоблено до Самбора, що куняв у насолоді над власною тінню, край десятого з черги пугара:
– А мої ж невільники де? Третий день сиджу сидьком у тебе, старий крутію! За чим, скажи, товктися мені коли-небудь удруге в такий світ-далину по чужих лігвах, незнаних дорогах? За рибкою-миршавкою, як я сам? Ти невільників давай, не обманюй, держи слово!
– Відстань, чого в’язнеш? – лепетав сердито Самбір, струшуючи щось там із колін.
– Це я, отчику мій, Вовчийхвіст… Пістун твій, слуга найвірніший… Щось скажу… не сердься… сонечко!
Чорний звид аж задихався від приливу безмежної утіхи.
– А, пропав би ти пропадом! – зворкотів охлялий дука. – Реп’ях тай годі!
Тоді цей кинув, як з пращі:
– Дуж у селі, от що!
– Де? Як? Ловіть!.. – схопився Самбір, але зараз поквапився сісти, настовбурчений, гей околот соломи.
– Шнурів, людей, – він наш! Тілько тоді я вже не холоп, не раб! Добре так, отчику, а?
Холітався з вражіння, як лист на трепеті:
– Нагородіть старанника вірного…
В цій хвилі високий крик роздер тишину до самого дна, а тоді на нього звалилася миттю мовчанка. Це грянув вітер із півночі, пірвав голоси на клоччя і кидав ними де попало, людські й собачі.
– Бий втікача! Колом по ногах, щоби не бігав! У став його, благенького, коміть головою! А… це тобі за боярські розшуки, це… за кари, за страх!
Не вспіли поблідлі купці посхоплюватися з місць, коли на обійстя налетіла диковинна юрба: чоловіки в одному шкаматтю, хто кіл у руках, хто кований ціпок, жінки простоволосі з кочергами як опириці, а серед них Дуж, обштовхуваний з боку на бік і мало не нагий серед борні… З розбитих уст текла кров, – весільні гості, не хто другий, перемогли Дужа і поволікли, а неряха, та сама, погостила стрічним каменем.
– У-га! – красен коровай! – реготався Судол червоний, як сукно.
Дудка, каліка, що бив кривими ногами позаду всіх, почухав потилицю і приостав:
– Чоловік крівавий, а він сміється!
Юрба вила.
Ті, що чистили рибу, заклякли: хто підніс ніж угору, хто над ночвами схилився, так і остали.
Як у казці.
А Судол, витязь, перся опередь всіх:
– Я веду, я… пустіть братці!
Надавили ще раз із усіх боків, вдарили Дужом у гридню, Самборові в лице. Всі очі, кілько їх було, забігали тепер по внутрах мис, дзбанах з переливом, по воскові-янтарі, що димував на продуві в срібних ставниках.
Дарма один з розкушеною щокою перся розхристаний дико і блимаючи ошалілими очима лепетав уодно:
– На суд! До владики його! Зубояжа!
А Самбір витягав себе з сідалища як із безодні: його поїдав особливий внутрішний жах, віддих рвався, то він рухом п’яного озлоблення шарпнув застіжкою вишневого таламана, аж від горла до колін посипалися з одежі мосяжні бобрики…
Він хитався тяжко й летів на стіл проти Братислава з тихим лепетом:
– Ось тобі… невільник… Держи… злодія!
І впав горілиць.
Мечовий Брат повагом підійшов до дверей, простер рамена перед товпою і обезпечив ковані двері засувом. Тоді глянув із цікавістю на Дужа, що облитий кров’ю і одичілий з люти пробував зубами сили вузлів, намотаних на ньому в оспіху боротьби. Не давалися і Дуж осунувся на долівку стишити розгульний ломіт у висках і серцю.
З черги зір Мечового Брата упав на дуку, що розтягся лежма, з очима, вбитими вглиб черепа, жовтий гей шафран і прихилений дивно…
– Мрець! – блиснуло в його думках і весь хміль вилетів миттю із голови.
– Пропав з перепою! – судорожно засвідчив Братислав і тут же загортався в свій плащ без рукавів, – готов відректися купна і лігва.
Його товариш кричав тимчасом у сутолоку подвір’я понад бані й медуші, понад гумна і хліви, обору і житниці, битком повні хлібів:
– Гей, бороди! Боярин умер! Йдіть, умивайте! Жид Араб вийшов хильцем в одрину господаря, позіхнув з усіх щирих сил та чкурнув в одінню у пухи і шкіри…
…Як олень, що зачув у спеці зимний шум потока, так Дуж…
Він грянув із світлиці у якусь вузьку кліть, мабуть прибік для хатнього знаряддя, через часок заблудив знову в хороми, а там настромився на якісь двері і ними скочив у сад. У живоплоті світили облатані ворітця, торкнув, пішли на боки.
У непевнім блиску місяця видно було у полі озерце, переткане очеретом. Мачкував туди скоками, як бусол, і серед того шарпнув вервою щосил, – одно зловіще око розплелося, зубами довершив решти.
Був вільний.
Ще розбирав, в який бік вдарити собою, томлений спогадом свойого бистрого коня, аж у цей раз вітер надніс до його уха веселе іржання, довірливе, як задихана з утіхи мова людини… Не стямився ще від вражіння, коли зачеркуючи жартливі півкруги налетів
