Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
Тепер він ладився пустити в рух систему спіралів, які двигали безшумно дубовий, зводжений міст, та, як все в таку пору, вийшов на пологий шлях глянути. Що, як треба кому ще в замок перед ніччю?
Стояв так добру хвилю, похилий в раменах, як деревина над глибиною, сива борода з перечесом, таламан, стиснений ременем, у руках костур з карбами. Він згадував сина і з пільгою думав, З що небо те ж саме над ним, що над могилою Олюші, – батьківським плачем без сліз молив орачів, щоби не заорювали. Вичаровував із світа старечих мрій чиїсь побожні руки, які напевно, закосичать барвінком незнану могилку покрай ратного шляху. Просив ті руки, найближчі на світі, щоби обвели її живоплотом, сторожею вірною. Вона ж здержить бурю проміж гіллячко, проч сіє пометиння…
Наслухував, хтось спішив верхи, ляск копит котився круглим ритмом у низ узгір’я, у тьму.
Їздець із чорнолюддя, у полотнянці, підбитій кожухом, кінь селюх, проте ніжки гей у серни, – крилаті. Впер коня Держковіз у груди, штрикнув долі, аж міст загудів.
– Ви Держко?
І не дожидаючи, заговорив хриплою скороговіркою, знать, виснажений з дороги дотла:
– Олюша, син ваш – шле мене з поклоном!
Тивун розправив руки від вражіння і спохитнувся мов поцілений в серце.
– Великий Боже! – хотів закликати, та голос застряг радісним стогоном у горлі.
А гість обмотував уже повіддя довкруги залізного кільця, вбитого в стовп побіля брами, а тоді йшов за розтрясеним тивуном у його кліти. На порозі озирнувся: брама остала цяточку відхилена, а міст не піднятий.
Ось і тивунова кліть, біла як сніг, заквітчана сухим зіллям. На ослоні кіт-білюх з чорним мазком на бороді, – привстав, поводить ушками. І ще цвіркун стрекоче на всю глотку із вдовілля.
Гість повернув до тивуна своє люто стомлене, аж дремливе обличчя і згомонів почерез широку осмішку:
– Ваш син живий, – зализує рани… Ще дві неділі тому сокотив одрини, тепер уже на призьбі під хатою кожну любу днинку у сонцеві сидить…
– Друже! Де він? Життя старому даровуєте! Я ж його оплакав як мерця, я ж його…
За рядом бесіда йому не йшла, то змовк і тілько пив слова з уст гостя, як росу, руки не потрапляли налити меду в череп’яний кубок, не давали ради ножеві, коли краяли хліб. Всі зорі неба гойдалися у тивуновому серці.
– Де він, питаєте? Днину дороги відсіля, в добрій кмітській хаті, в яблуневім садку, в талані всілякім сидить… Гість сміявся, пив мід, рубав очима одвірки.
– Плужило йому, що й казати! Пригорнули чужі утлого, піклуються, варянку всяку доносюють, ба це б, ба те б… Проте збанував за вами люто, чолобиття посилає, а через неділю й сам доскочить!
– Мід вашими устами пити! – лебедів тивун і живо розгортав постіль на своїм лігві, ділив між себе й гостя пір’я з гуски в тонкій наволоці, хоч знав, що цю ніч не зажмурить ока з утіхи.
Але… що це? Після одного кубка меду ноги вростають у землю? Голова клониться на сон? Тіло паде, як скошене? А в сні отвором – безодня?
Гість у полотнянці придивлявся сплячому остро насупленим зором, тоді ж якусь хвилю слухав… Ніде нічого, цвіркун стрекоче на всю глотку, та кіт-білюх ушками поводить.
То гість засунув тивуна вглиб лігва, укрив, запер двері, а сам будьто ненаглою ходою близився і’д теремам, переводив віддих у грудях, мов після бігу в негоду.
В тій хвилі двоє білих рук як два світла доторкнули його рамен і жіночий шепіт здержаний щасливим сміхом злебедів біля уха недавнього благовісника:
– Як рибка в воді, так я, мій Дедьку… Нарешті Візантією запахло, подихом дійсної краси! Обняло мене рідним вітром у твоїм дикім краю! О, як сміливо, як прегарно, коли на устах мід, у рукаві ж – кинжал! Коли у кораблі подвійне дно, а в пугарі їдь, – грім… Кожна хвилина стрімголов: сьогодня я служебка, а ти… ти боярин у семрязі з овечої шерсти, завтра ж ми обоє царі в горностаях, а перед нами фазани на золотих тарелях!
– Цить, Зоє, цить!
Вона задихалася своїм чужинецьким виговором, не находила слів:
– Держи слово, Дедьку! Княжя Марені, а престол нам, – як у Візантії, як у давнині…
– Цить, Зоє, цить, не повержу тебе!
Щебетала, пошпотуючися на виголосах, з втіхою небезпеки, така струнка гладуля, як от фігурка з хризоелєфанитни…
– Торкнеш вікно, отвориться вглиб, без скрипу, тихцем! Мариця й князьки приспані твердосном, як кукли із череп’я. Тям, Дедьку, сьогодня, або – ніколи!
Довге біле личко грецької служки засіяло серед руху гострою різьбою профілю і зникло як звид. Тілько жовтий гіматіон мелькав ще хвилину проміж дерева…
Дедько засміявся згірдливо: все було якслід.
Там, де темнолиста шовківниця торкала рясним віттям горішнє вікно одрини, як пчільний пласт заліплене склом в оківках із олова, надплив знічев’я місяць, вибілив посвітом півдеревини, стежку з молочієм покрай вікна і дунув сріблом у кожний ромб шибки.
Із нутра одрини глянули тепер на Дедька дивні істоти, – вони будьто ждали його появи і вперли в світло свої витріщаті очі краснолюдків. Це забавки князеньків із череп’я: дрібоцькі хлопчуки з лиснючими щоками, з високо піднятими брівми над перконосим обличчям, чередарі, що пасуть овечки до місяця, тоді, як один у зарукавнику та капчурах на сопілці пальцями дрібоче.
Хозари, горбоносі, з закруцьками біля вух, і лучники, і дракони, червоні, як кати, з широко роззявленими челюстями пащек…
Он скляний пугач підняв ладінку пір’я верх очей у білих кільцях, настовбурчив її навиворіт,
