Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Дедько й справді зупинився: він будьто й сам став іще раз хлопчиком з гущею волосся над очима і в світлій сукні ради постригів, – перед ним вергли насипом всяку дарованину, а мати, тиха погода, кутає хату, ясниться коло неї…

Як варом його облетіло, – пригадав ціну: Таняву і Чертеж. Зачулася йому весільна пісня тепер, ломіт праліса під ударом росохів у перлистих перстенях, звидівся олень-червонюх у білій імлі, як вп’ялив очі в бір, трава повисла з непорушних губ… Як огнем його обігнало: бачив себе у повороті з ловів, з лісових доріг… Не там він клав весною молодих готурів серед хижої насолоди? Не там чурила кров диких вепрів від обуха його сокири? Не там він випускав перед себе ловні котюги, як вірли без крил?

Стару коломийську солотину навернув ще на ум, мрію серця, величну шану родові, клейнод життю, довічну втіху…

Понаглив себе якстій: підняв вікно, пробував його. Обі половини, розкрашені низом у мрачні візерунки, пішли пливко на боки, як крила іконостаса. Тоді він грянув куною уверх, став навколішках на підвіконнику і пружив сустави на легкий скок у нутр, коли майнуло мохнатим, їдким теплом бестії, щось дивовижне, ростом в людину, навалилося вперед, – і в щоку Дедька вцілилися з тріскотом жахливі ікли пса.

Нелюдський біль залунав у всіх костях злочинця, зорі стали сонцями, – він здер голову взад і випав на той бік, а котюга грянув за ним з кривавим м’ясом у зубах.

Ще раз піднявся Дедько на ноги і ще раз звірюка впилася з хрипотом у його розпанахані груди та тут же й прокричав ратунок – розгублений голос Зоє:

– До ноги, Борвій, до ноги!

Пес пустив жертву, присів як пард перед вікном з островерхою аркою, а тоді наїжений несамовито став глушити на весь світ, у всю ширину грудей.

– Що сталося, пробіг! – лебеділа Ясиня спросоння і вихилилася з горішної одрини, біла, як біль, від несподіванки. – Ти не лягала, Зоє? Гориш у своїм гіматіоні проміж дерева, як салямандра. Хто там чеше на вулицю, тікає кривавий?

Зоє не відповіла, – вона допала хоромів, уперлася в глухий кут і ломлючи пальці, мнялася там із нудьги, перегинала в’їдно, як натоптане гаддя, а плач без сліз, невгамовний, мов буря, потрясав її марною істотою:

– О, горе… горе мені! Доки світу й сонця – не їстиму… фазанів із золотих тарілок!

«Сокіл, ненько, сокіл, ненько,

По саду літає –

---

Насип пшонця по колінця,

Нехай привикає».

(з нар. пісень)

Малий Чешко, дяків син, підтягнув свойого брата близнюка на пліт княжого саду, заохочував не боятися. Поздирали голови за «отчичем», бо хотіли дати йому дивно писаного мотиля й пращу, що ціляла дуже далеко.

– Он-он, срібна шапочка! – зрадів Чешко й замахав рукавом до когось там, що біг у підскоках верх обмиканої гілки, ще й підбиркував кінцем озуття червоне яблуко перед собою.

То Сила стягнув тверді щічки осміхом щонайяркішим, аж засвітили два рум’яні мазки під зіркатими очима й в розпалі сподівань скрикнув от далеки:

– Срібна шапочко, зверж нам яблочко!

Княжа глянуло бистро за голосом, прихилилося, й метнуло яблуком зі щирих сил верх тину, оповитого винною лозою. Одначе дарунок не долетів, та опівдороги застряг проміж хабуз.

Тілько й всього, бо зараз же згомонів строгий голос, ніби від престола за торжественним молебним каноном:

– Аз-чяда – реку вама…

Монах Варлаам, темний та чахлий як кенобіт, загорнений в шерстяну рясу, аж зимний від різвого паху, від раннього миття, починав щоденну науку грамоти з дітьми княжої прислуги.

Він стояв у крузі розлогих груш серед площі круглої, ніби соняшне око, й писав ціпком на піскові гладкі, як живі кривульки: палички, змієвики, круцьки, закруцьки…

Бува, монах зачеркав те саме ще й ціпком у повітрю, наугад, і діти що сил у грудях викрикували у блакить кожний вивчений звук, ніби оповіщували пестрим деревам свою побіду.

Коли ж у якийсь там мент ішло пиняво, старець твердив те саме ще раз і ще раз, доброохотно та многотерпеливо:

– Аз, буки, віди, глагол, добро, єсть…

То Сила й Чешко з втіхою доскочили туди, (не до яблука їм вже було!) і з пустоти кричали, як синиці до сходу сонця, аж другі школярі яли їх корити, хто стусаном, хто словом.

Дріботіли так довкруги сідоголового учителя: Олелько, бирючів син, да сопілці гудець знаменитий, Цвітана, сирота по співці святоонуфрієвського собора, в’юнкий, як білка, Прокша Гурич, стрільчук із пращі над всякий опис, Сава Вовкодав, одинець двірського пасічника, – Святогор, ізгой, попенко, вдумчивий та тихий, гей ніч, осіяна місяцем, і ще смішний Коза Токсобич, полонений «господичич» із Половців, якого наймення веселило до упаду дітвору цілого Галича…

Такі безжурні заклики фуркотіли у леготі дерев, що незагодя на стежці явилася княгиня з церковним шитянком, з єпітрахилем.

Вона усіла під деревиною, мальованою осіннім небом, і тільки потягнула за темну нитку срібла, коли якісь там скрипливі ворітечки пішли на боки і упишнений лицар з чубом на праве ухо, в колпаці з білою кичкою та з твердим лопотом киреї виріс проміж гущу саду.