Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

О милий, ти належиш мені, а я тобі, – ми ж оба рідній землі!

Чийсь плач там на розпуттю, зойк із грудей Тої?

Гей, як пахли перелоги, як співала воля!

«У Волиночки коса з золотого волоса

Щирий бір освітила –

Зелену діброву і биту дорогу»…

(з нар. пісень)

Поникли у зябних росах, в імлі, живо зафарблені рожі, небесна краса васильків. Свербиус нарядився коралями, як сива зозуля, промайнуло садом сухозолото, осінні чари впали на смутливий деньок, на стихлий світ…

Ясиня сиділа на вирві старинного замкового муру, як у сідлі кам’яного коня, звисока бачила ніби саме верхів’я річей, нове обличчя краєвиду і серце її палало втіхою від їзди у мрію нарівні з облаками. Як несамовито кругом! Поля в червоних тінях, наче і боєвище, де тілько що погасли шеломи, стих бій, а вона не Ясиня, ні, а нагорода героїв, нетлінна молодість і краса, слава в серпанках примари… Вона схиляється над усіми, що лягли за свій край, а тоді підносить на руках найсміливішу з голов, архиголову героя, піснею квітчає вибраного над всіх…

Кроки Юри збудили її з задуми, засміялася, скочила вниз.

Вона була одіта в просту сіру сукню з рясним придолом, молоду шию сколював білий, пологий ковнір, прошитий гладдю. Одинокою прикрасою одежі були срібні гузики в пісковий горіх завбільшки, – ажурна, ювелірська робота філіґраном. Ноги Ясині були озуті в білі капчурі, плетені з лиснючої нитки, – поверх капчурів зеленіли тісношнуровані чижми зі сафіяну. Носики обуви, кожний як клюв веселої птахи, були задерті уверх.

Юра правив:

– Мій батько, як там він із твоїм не в злагоді, – Польща між ними як провал виросла, – ради того, щоби нас видіти вкупці, через людей постарав із ним на купецьку спілку стати, захопити ще верем’я та вислати в Ярослав, на ляцькі хитарі декілька возів із таланом… Чимало всячини напрятали оба бодри!

Осміхнувся, про себе:

– Мати ж моя, сердечне прихилля, харчику гідного на вче-рашну зустріч їм зготовила, доносює, а я слухаю от далеки: глагоїть стару зарву по-жіноцьки, де вже може, твоїй неньці й тобі похвалу відмітить, що її на умі, як із прозорої води видно… А батько твій, – ні слова зайвого, – про віск та про дорогу, кого ставити ватажком, хто годен з крамарями під лад бесідувати, хто найкраще оборудує заміну…

Тут Юра журливо прочісав рукою чуба з виблиском, важив:

– Видно, що в обох боярів свої рахунки, хоч вони тепер і спільники…

Помовчав, а тоді став слідкувати за стрикуном верх ногороїженої билинки:

– Не до вподоби моїм батькам, що знову про війну забалакали скрізь. Досить, – говорять, що з-над Висли з цілою головою їх одинець прийшов. Тільки весна стукне, виправлять мене з торговим ділом у світ. До ткалень у Тессальоніці за парчею поїду.

Усміхнувся до звиду мандрівки:

– Батько ходить по житницях та пасіках сам не свій… – Кому, – каже, – оставимо двори, ниви та стада? Хочуть, поки перелетить громовиця з огнем і кров’ю, сокотити мене оподалік…

Глянув на Ясиню, але вона дивилася пильно на п’ять копул святого Спаса, звідки плила луна Бог знає де, в дійсности чи мрії розколиханих дзвонів.

Та Юра правив іще:

– Ось вернув із Ітилю, від Хозарів, навдиврвижу меткий Коснячко: перські й арабські коври з світових торговищ попритягав, як на прощу люде на розглядини ходять! Діргем у нього, сам я видів, міх срібла. Оповідає, не неслухатися… Він тобі слово, – а перед тобою каравани, як змій степом повзуть, ярами кругло погинаються, а там, на бурунах Каспійського моря мають корабельні вітрила із райдугою усяких, де не є, мандрівних знамен: сонць, черепах, драконів… Як шиті рукави проколисує їх голубий вітер над глибинами.

Мріяв уголос:

– Ось Коснячка шлях літком, ось де мій у весні!

Він виждав, рад почути дівоче слово, але не було ніякого. Зате юнак відчув гостру студінь у серці, ніби там вдарив град.

Це, певно, тому, що саме тепер Ясинині очі повернули до нього дуже здалека.

То Юра в нерозумінню нахилився, хотів розсіяно зняти в’янь з рамена дівчини, та в сій хвилі Борвій злетів на нього свої камінними лапами, а з очей пса бризнули світла, як трава.

І Юра ще глибше, тепер вже зовсім очевидно відчув прірву в тім місці, де ніжки з задертими носиками поринали проміж плетиво винограду й цим соняшним острівцем стежини, де стов сам, мов згашений доразу.

Дочка Словита опустила тепер м’які кінчики уст і заговорила в простір до себе:

– Значить, добре глядіти з безпеки, як другим серед огню крови тебе потрібно? Значить, весело верстати ліси, степи і морд як стогне о поміч земля твойого роду? Ми не для себе, Юро… Мені іноді здається, що мене жде окреме призначення, важніше за твоє й моє щастя. Як думаєш? Може принесу за когось каяття? Жертву за мій рід, за край? Я так хотіла б вчинити щось сміле, високе, не для того, щоби гомінко пройти, а просто тому, щоби не жити даром…

Слова її плили, розгойдані власною силою, як джерело на поворотах:

– Відтепер, коли спохмарніло над головами, жах перед завтром облетів серця, не має мені спокою від душевної спраги: хочеться до болю оцими руками видерти жало чиїйсь грубій перемозі, якийсь роззолочений стяг подержати, хоча б хвилину у