Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

– А от, мачаєш губи в соняшнім повітрю, як у меді, й веселить твоє мале серце те, що я біля тебе. Велике сирітство народу, громи, що причаїлися вдалині, хвилюють тебе понад дійсну потребу. Остань моїм світельцем тільки, старанницею для мене й себе, я заздрий про решту!

Не було відповіді: Ясиня гляділа в застанові на стіни міста, сповитого у хвалу. Звідтам йшли до неї слова тихше шепоту, запевнення твердіще криці.

«Заграй же нам, музиченьку,

Білими пальцями»…

(з нар. пісень)

Тереми, звернені п’ятьма засніженими вікнами проти карпатських борів, обрубаних Чечвою та Дністром, осотували вечірні тіні. Мариця колихала менше княжа, – на ослонах край високих свіч тулився зі шиткою гурток жінок, у колін Ясині п’ятиліток Данило.

Мариця розказувала:

– Ще зачім князь-отець поклав літком ногу в стремена у бій з Лестьком, на смерть, зустрів мене в зільнику, як брала я ласкавець на купіль князькам. Каже мені з осміхом, світле сонечко наше:

– Марице, говорять, ти будьте гадуха на весь дворецький бабинець! Вгадай мій сон! І править:

– Мені звиділося на зорі, що я двигнув рать на Польщу, став проти Висли. Гляджу, на зарінок упали птиці, сірі та багруни, щигли й горобці. Стілько, що бров’ю звести: сірих ні сліду, поїли їх червоні! Що за приміта, Марице?

Мені студінь пішла по плечу:

– Господине, – кажу, – сон цей зрадливу засідку сповіщує, сокотіться!

Він схопився іти, зі шкиблею бабою які там розговори! Потряс чубом, як вітер бором, рукою по мечеві, – засміявся:

– Поки в мене оцей друзяка щирий, не убоюся я, старухо, нікого на світі!

Поколихала хлопчика, банувала опівголоса:

– Пішов від мене геть в шкарлатах тих, як дуб у лісові, що на нього сонце попалом паде…

– О-ох! – зітхнули жінки й з гореччю захитали головами в прозорих завоях та гостроверхих чільцях, старовіцьких, аж забриніли змієвики й жемчужні низки, жовті й білі. – Відлетів ти навіки, покинув нас, господареньку, господиноньку!

Вдова сяніцького посадника Шварна перестала на хвилю пряс ти кужіль, тягнути нитку як промінь і круглими словами немої у золотий кубок подзвонила:

– Не охайте, подруги, проти ночі – прошу я вас! Це домовиі кам не до вподоби! А віщування смерти у княж-дворі ще від! тогідної куті появлялися… Маркітний був Корочюн! Пригадайте, не впала ж ложка князю з рук, як зачернув на коляду з першоі страви? Тямиш, Ясине, як торік на Русалчиному тижні під вікч ном князевої одрини виросла щириця? Не говорила я тобі, що вона когось то на могилки закликає?

– Ми вирвали щирицю з корінням, та через неділю друга зазеленіла, – вповіла Ясиня і вдумчиво підвела очі з-над силянки, що її вишивала в квітки та пави.

В цю мить Шварна підвела очі та злопотіла рукавами з чорною заполоччю, ластівчаними крильми:

– Боян! Боян правцює в тереми! Пан Перемисльний з ним, глядіть!

Облягли грудьми підвіконники в мрачних нішах і виїмок шиби, крізь який в ошаделині біліла модрина, чорнохрещата.

Темінь згасила крайнє вікно…

Це мандрівник у борсучій киреї перемигнув світлом і біллю, – у впадинах сукна жевріли тіні, ніби руда на вогні, червоно.

За ним ішов черевань у беберянах, брови як повсть, очі іскрами, ніс гей вежа, з чолом водно. На грудях бовтався золотий посадницький ланцюг Перемишля: рись серед скоку.

Низькі хороми відбили луну голосів, один хриплий, надточений хмельом, другий перевитий стужею сумерків, закурений снігами лютневих доріг. Він пригадував прибій великих хвиль, або музику дзвонів у скловім повітрю.

Гості увійшли в широку вітальню зі скринями, ослонами, кіотом, – проти них, у світельці, сиченім маслом, змерехтіла ікона, надихана таємним теплом річей, передуховлених мольбами…

Боян похилився у поклоні чорному обличчу, а тоді занява своєю гуслею, закутаною в лудиння, як жива істота. З пошанов помогли знатному скитальцеві роздягнутися й відібрали від нього інструмент, що сіяв зимном і склицею дорогого дерева.

Ясиня присунула і’д столові одно й друге високе крісло під медвежою шкірою, клала хліб і сіль на точеному тарелеві білого явора. Вмивальну чашу поставила осторонь на ослоні, із веренькою шитою в дубові листки праворуч…

… Не орлині крила під небом лопочуть: це пісня гойдається верх струн, як білі овечки липнуть до себе круглі жіночі рамена і грядка голов в уплітках, покрасах хиляється від насолоди в такт акордів, у продзвін пісні.

Струнко у кріслі усіла княгиня, як горорізьба на сріблі, пальці цупко стулені на колінах, лице чисте, далеке.

Пан Перемисльний придержав старшого княжича проміж колін, але він і там тупцює, мов у танку, мов серед ігри.

А пісня гремить із повноти Боянових грудей: рванули у бій велетні, дзвонять списи об кольчуги, лящуть мечі об щити зі знаменами пардів та змій. Боги й герої зціпилися в дужаннях за безсмертну славу.

О, як жв’якають мечі об щити, виіскрені сонцем, як високо кричить перемога! А там під хмарами ширяє суп, зорить причаровано за дорогим лахміттям, що лягло розхристане проміж смереки… Упав герой, та ждіть! Ось местник жене назирцем, – зібрався в собі як стріла під вказуючим пальцем, дрожить земля, кучеряво димують шпиці… Горе богам, коли людська месть приходить до слова!

У всю висоту встає оце Гаральд Гарфаґар і ніби янтарне питво з рога, кованого сріблом, кане пісня про