Лицарі любові і надії - Леся Романчук

До безмежності муки додавалося тепер і додаткове страждання, майже забуте в час першого року, коли голод і фізичне виснаження довели Орисю до стану напівтваринного, стану, коли забуваєш про все, що не стосується їжі. Нехай не розповідає про голод той, хто не розуміє, що це. Нехай не грішить той, хто вижив, супроти тих, що загинули, оповідаючи про свій героїзм у зоні, немов і в часи голоду вони трималися, співали революційних пісень і мріяли про перемогу. Неправда це. Не нюхав справжнього голоду такий герой. Рік роботи у шахті відбив в Орисі всі бажання, навіть думки про Романа, оту ниточку, яка мала б прив’язувати до світу, не тримало в пам’яті виснажене, напівубите тіло.

Тільки згодом, коли лікування повернуло сили, повернулися думки і бажання. Тільки сьогодні, вирвавшись із «штрафного» барака, вимивши прокурене, пропахле блатняцьким гидким духом волосся, вдихнувши солодкого «безконвойного» повітря, відіспавшись дорогою, опинившись удвох у чарівному місці, де повно гарячої води, де тепло, де замість черпачка їдкого рідкого мила дали шматок нормального, майже людського і сказали вимитися по-справжньому, у місці, де можна зігрітися, вони відчули себе жінками. По-різному, але відчули.

— Яка ж ти насправді красуня, Орисенько! Які очі, які губи, який стан! А волосся! Як ти змогла зберегти його серед усього цього бруду! У мене до війни теж була коса, майже така, як у тебе, тільки чорна, — із жалем за колишньою косою торкнулася густого, чорного, та вже з ниточками ранньої сивини волосся, що відросло і стелилося по плечах, Людмила. — На фронті мусила відрізати — заважала. Клопоту з нею багато — мити, розчісувати. І мужики дуже липли — жінка, що помила голову і сушить волосся — така спокуслива картина!

— Мабуть, гарні чоловіки тобі траплялися, Людо? — боязко, немов ступила на слизьку стежку, торкнулася досі забороненої, неприємної, наче брудної теми Орися.

Все, що стосувалося поєднання тіл чоловіка та жінки, в її розумінні здавалося брудним та огидним. Тваринним, позбавленим будь-якого духовного чи романтичного забарвлення. Там, де жили «блатні», без такої сцени не обходився чи не жоден вечір. Попри всі заборони, попри охорону, через підкуп, через погрози чоловіки проривалися у заповітні жіночі бараки. А вже на «штрафняку» набачилася і наслухалася такого... Поруч із її вагонкою, внизу, влаштувала собі місце для «роботи» якась «легка на передок» блатнячка без імені та без двох передніх зубів. Кістлява, страшна! Що в ній знаходили чоловіки? А приходили ж щовечора! То різні, а то почав учащати один, відлякавши інших претендентів заточкою. Щоб створити бодай видимість інтиму в бараку, напнула над своїм «спальним місцем» дві полотнини, утворивши «шалаш». Отам, сховавшись хоч умовно від сторонніх очей, і діяли вони щось таке, від чого ходором ходили скріплені спільною основою «вагонки», а звуки, тваринні, нелюдські, аж ніяк не прикрашали змальованого уявою сороміцького дійства.

Такого паскудства Орися не могла назвати нормальним людським словом. Взагалі ніяк не могла назвати. Якщо стосунки чоловіка та жінки в цьому й полягають, то це не по-людськи. Заплющити очі, закрити вуха, щоб не знати нічого про цю гидоту — от було єдине, чого прагнула дівоча душа.

Але ж Людмила — це зовсім інше. Вона — доросла жінка. Красива, чиста, горда. Вона пройшла війну. У неї зовсім інший досвід, не такий, як у цих нещасних уламків жіноцтва.

Як воно буває в нормальних людей, десь там, у світі, який вона так мало знала? Кортіло дізнатися — і водночас лякало. А десь там, на волі, її подруги виходять заміж, народжують діток, слухають солов’їв під квітучими липами, тримаючи під руку коханого... І все це не для неї. Не для них з Романом.

Грюкнули двері.

— Ну што, намиліся? То-то я гляжу, чістєнькіє, угрєтиє... вот вам ножніци. Ішь, какіє когті отрастілі! Вот вам чістоє, наряжайтесь. У нас с етім строго, зона образцово-показательная! Чістота — залог здоровья!

Орися не йняла віри — ножиці! Нормальні, невеличкі, і не тупі! І сорочка. Сірувата, прана. Але ж чиста! Якісь чоловічі, обрізані підштаники. Та нехай, аби ж чисте, чисте!

Наглядачка на диво терпляче вичікувала, поки дівчата приведуть себе до порядку та прийдуть до тями.

— Ну, пашлі!

Підхопивши клунок з речами з «прожарки», бо тут справді боялися вошей, рушили.

Люди добрі, що ж постало перед очима в будинку, бараком його язик не повертався назвати! Кімната на десять ліжок, так, ліжок, як у лікарні, а не нар чи вагонок. Кожне ліжко акуратно застелене. Матрац, подушка, білизна...

— Што, не відалі такой красоти? Ето у нас теперь такой порядок.

Наглядачка насолоджувалася їхнім подивом. Втім, приємно дивувати людей. Приємно дивувати.

— Оставляйте своі вєщі — і в столовку!

— А не украдут? — обережно поклала свого клунка з непотрібним тепер коциком під ліжко Орися.

— Не бойтесь, у нас с етім строго! Но лішнее сдадіте в каптьорку, ето уж как водітся! Ну, бегом, бегом, нешто не голодни?

Орися з Людмилою перезирнулися — і побігли в їдальню. Дива тривали й там. Чистий стіл, чисті миски — кожному. І баланда нагадувала скоріш суп — крупинок у ній плавало набагато більше, ніж навіть у лікарняній розкішній водичці. Каша. Хліб. Шматочок цукру. Вітамінний напій на закуску. Гіркий, неприємний, але необхідний.

Розімлілі, ситі, чисті, дівчата подалися до кімнати.

— Ну, ладно, атдахнітє сєводня с дарогі, — дозволила прилягти наглядачка, добріша від рідної мами. — Скоро брігада с работи вєрньотся. Да не лєзьтє на койку в бушлатах, бушлати снімать палагаєтся, не в лесу чай.

Єдине, що трохи засмучувало — ліжка Орисі й Людмили — в різних кінцях. Та просити ще й про таку ласку — то вже повна відсутність совісті.

Зануритись у сон вже вдруге за цей дивовижний день!