Лише секунда - Олексій Геращенко

— Так, хотів, Марічко, але, здається, я тут провів такий чудовий день, що не хочу повертатися до минулого. А те, щодо чого я хотів порадитись, знаходиться саме там.

— То й добре. Значить, ви самі все вирішите.

Короткий шлях зимового сонця наближався до кінця. Енергія, з якою ми починали нашу подорож, також виснажилася. Ми мовчки долали наш шлях додому крізь довгі тіні дерев, які падали на дорогу. Переїжджали їх і рухалися далі.

Я вільний вибирати. Сьогодення, майбутнє, а іноді навіть минуле. Читати вже написаний щоденник або не читати його. Зробити його чимось важливим або пройти повз нього. Щоденник з мого життя, якого я не писав. Від якого я відмовляюся, боячись прийняти себе і свій вибір. Перебуваючи в полоні минулого і вишукуючи в ньому новий крок, що логічно випливає з попередніх подій мого життя.

Колись на Землі було всього двоє людей: Адам і Єва. Якщо людське життя на Землі почне затухати, то у певний момент знову залишиться лише двоє людей. Однак ці останні люди, напевно, не будуть настільки ж безтурботними і оптимістичними. Наче нічого й не змінилося, але перші люди дивилися в майбутнє, не маючи минулого, не маючи історії, а останні будуть дивитися в минуле і знаходити в ньому свою долю і висновок, що вони є останніми з людей. Зітріть їм пам’ять — і у життя з’явиться новий шанс. Лише пам’ять і досвід відокремлюють перших від останніх, прирікають своєю фатальністю. Хоча, можливо, людина існує, доки в неї є спогади?

Я хотів би, щоб мій наступний крок не залежав від попередніх. Та як позбавити себе пам’яті, як прокинутися людиною, яка з подивом дивиться на птахів, що летять, і споруджує собі крила, щоб підвестися і ширяти під сонцем, щоб падати обпаленим на землю.

Я тиснув на газ, забувши про слизьку дорогу, про від­повідальність за пасажира, тому що там попереду зовсім поруч з лінією горизонту застигло холодне зи­мове сонце. Та хоч як я намагався дістатися Києва до настання темряви, сонце підморгнуло мені червоним краєм і сховалося, залишивши замість себе художника-вечір прикрашати наш шлях сірими, а потім і чорними фарбами. Фари намацували дорогу, і несподівано якимось периферійним зором я побачив, що попереду швидко наближається перешкода. Швидкість машини знижувалася: сто, вісімдесят, п’ятдесят, тридцять. Я різко гальмував, уже розуміючи, що автомобіль не встигне знизити швидкість до нуля, і шукав можливість маневру. За мить уже бачив перед собою довгастий предмет, який перегороджував мій шлях. Це було голе тіло чоловіка, що лежав на роздільній смузі. Марина скрикнула, сплеснула руками, я різко крутнув кермо праворуч, змінюючи траєкторію свого руху, встиг ледь помітити його краєм лівого ока, коли ми порівнялися. Зупинив машину на узбіччі метрів за п’ятдесят від перешкоди.

Не змовляючись, ми з Мариною вискочили з машини і кинулися до цієї людини. Ми бігли до тіла, яке опинилося на нашому шляху, і бачили, як яскраві фари рухаються до нього з протилежного боку. Ми мусили встигнути швидше, і я мчав щодуху, ледь торкаючись підошвами асфальту. Я був першим, і мене вже засліплювали яскраві фари автомобіля, що нісся трасою на мене. Я схопив тіло під пахви. Воно було важким, тому перше моє зусилля зрушило його лише на кілька сантиметрів. Бічним зором побачив за якісь десятки метрів автомобіль, який мав урізатися в нас за якусь секунду, руки Марини на моїй руці, що допомагали тягнути тіло вгору. З гарчанням, яке виривалося крізь мої зчеплені зуби, я щосили потягнув тіло на себе і зробив кілька кроків назад до узбіччя. З диким виттям клаксона і миготінням фар за тридцять сантиметрів від нас пролетів величезний джип. Хвиля повітря вдарила мені в груди і відкинула назад. Я чув, як звук автомобіля віддаляється, і підвів голову. Марина лежала на моєму плечі з одного боку, а з іншого на мене тиснуло огрядне чоловіче тіло.

Ми піднялися і, помітивши, що хоч і далеко, але вже з’явилися фари наступного автомобіля, перетягли тіло на безпечне місце на узбіччі і лише тоді зважилися оглянути його, аби зрозуміти, чим ми можемо допомогти. Чоловік був нерухомим і не виявляв ознак життя. Він був цілковито голим, ніби хтось роздягнув його і поклав тут. Його очі були заплющені, а на губах застигла посмішка.

Я опустився і приклав вухо до його грудей, сподіваючись розчути монотонні удари життя. Проте не чув нічого. Життя більше не билося всередині цього тіла.

— Марно, — сказав я. — Ми не встигли.

— Не встигли, — луною відгукнувся сумний голос Марини поруч зі мною.

Фари наблизилися і звернули до нас. Це була машина швидкої допомоги, з якої неспішно вийшов огрядний вусатий чоловік у білому халаті, підійшов до нас і запитав:

— Ну, що тут у вас?

— Людина, — відповів я. — Чоловік, але, здається, він мертвий.

— Це не ти дзвонив до швидкої? — спитав чоловік.

Я заперечливо похитав головою.

— Зателефонували, повідомили, що лежить якийсь чоловік на трасі, — продовжив він, нагнувся і спробував намацати пульс на холодній руці.

З машини підійшли інші лікарі. Один здивовано й без­турботно присвиснув, інший дістав з сумки фо­нен­доскоп і приклав його до серця чоловіка. Вони пере­зирнулися з вусатим лікарем, який уже деякий час намагався намаца­ти пульс, і одночасно похитали головами.

— Мертвий, — сказав лікар з фонендоскопом і поди­вився на мене. — А чого він голий?

Я розвів руками:

— Не знаю, ми мало не наїхали на нього.

— Зрозуміло, — помовчавши, відповів він. — Та якщо вже ви тут, то доведеться дочекатися міліцію.

Я подивився на Марину, якій обіцяв, що встигну до­вести її до Києва до п’ятої години вечора. Шансів на це не залишилося. Ми дочекалися міліції, що приїхала сюди з найближчого районного центру. Молодий міліціонер посадив нас у свою машину, повільно формулював питання і поволі записував наші відповіді, потім ретельно переписав дані з водійських документів та паспортів і, попередивши, що зателефонує, якщо буде потрібно, відпустив нас.

Я вів машину, відчуваючи себе геть спустошеним, здригаючись щоразу, коли, як мені здавалося, фари вихоплювали на дорозі якісь предмети. Уявляв собі усміхнений труп, що скинув увесь земний одяг, як його переїжджають автомобілі, а потім мчать, не зупиняючись, далі по трасі. Я бачив, як підстрибують всередині своїх машин водії і клянуть