Лише секунда - Олексій Геращенко

Я побачив Юрка, який подивився крізь мене та почав виставляти свій мольберт на дорозі. Його чомусь ніхто не помічав і не робив зауважень. А він обережно дістав ту саму картину, встановив її та почав тонкими й уважними штрихами-мазками дописувати її. Після кожного руху він відходив трохи назад, оцінююче споглядав зміни та повертався до роботи.

Я побрів до машини, міркуючи про те, чому бачу її потилицю на землі не вперше. Автомобіль їхав містом без мети, кружляючи в потоці зимових вогнів. Деренчав на бруківці, розганявся на рівному асфальті, втрачав рівний хід в крутих поворотах. Я закривав очі, чекаючи на аварію, але автомобілі лише невдоволено сигналили мені, уникаючи зіткнень. Червона лампочка сповістила мене, що бензин закінчується, але я спокійно продовжив свій шлях. Несподівано зрозумів, що знову опинився на тому самому місці поруч з порожнім будинком, де кілька днів тому зустрів, за словами Марини, янголів. Загальмувавши біля нього, вийшов із машини. Будинок занурився у цілковиту темряву, зсередини не пробивалося жодного проблиску світла. Я підійшов до дверей і відчинив їх. Позаду мене залишилося місто, що жило своїм звичним вечірнім життям. Попереду непорушна пітьма виставляла вперед захисний заслін, вимагаючи залишити будинок у спокої. Я ступив уперед, і двері гучно гримнули позаду, залишаючи мене всередині самого.

Немає нічого сильнішого за страх, і він затулив моє горе, закликаючи повернутися. Я знав: якщо послухаю його, то він відступить, і я знову опинюся в полоні розчарування і болю. І я пішов уперед. Обмацуючи стіни, вслухаючись у шерехи, брів навмання в пошуках відповіді.

Я блимав очима, але було так темно, що з певної миті вже не розбирав, чи розплющені мої очі. Страх голодним звіром вгризався в моє тіло, сковував м’язи і безжально реготав, упиваючись своєю силою в передчутті перемоги. Та коли зрештою зробився нестерпним, я засміявся йому у відповідь, розмахнувся і вдарив рукою об тверду стіну вузького коридору. Страх перестав рости і я зрозумів, що мені не можна зупинятися, зі звірячим гарчанням я кидався на стіни, розбивав об них нещадно кулаки, здирав шкіру, забризкуючи все навколо своєю кров’ю.

Я геть знесилів, і моє дихання свистом просило мене зупинитися. Голова паморочилася і я вже не розумів, куди і навіщо так рвуся, що чи кого шукаю в цьому не­привітному, темрявому будинку.

Та тишу розітнув тонкий жіночий голос, який виводив ніжну пісню. Він був скрізь: у цих стінах, у тремтячому повітрі, в розбитих руках, піді мною і наді мною. Він заповнив усе, і я не міг зрозуміти, звідки він прийшов сюди, де його джерело, де він голоснішає, а де стихає. Я заціпенів у подиві, і голос стікав краплинами поту з мого чола.

— Обернись, — сказав він.

— Юра вже домалював її?

— Вона така гарна, — почув я голос Юрка і спробував зробити крок вперед.

Але одна рука швидко відвернула від мене картину, а інша жестом дала зрозуміти, що мені варто залишитися на місці.

— Моя робота — це служіння. А служіння — це життя, — тихо сказав Юрко із сумом у голосі.

— Не забирай її, — попросив я.

Він розвів руками, показуючи своє безсилля. Мені здалося, його обличчям ковзнув сумнів.

— Ти забагато думаєш про мене, — мовив він. — Моя робота — лише обчислення. Я рахую душі. На такій роботі і звичайна людина перетворилася б на мудреця. За кожною душею ти починаєш бачити лише номер. Я просто киваю, аби відклацнути черговий момент, закриваючи наступний номер, — і отримую задоволення, знаючи, що в мене немає розбіжностей із Великою книгою. Я не маю права допустити, аби щось пішло не так. Іноді я запитую себе, а чи залежить хоч що-небудь від мене? І відповідаю собі, що якби не залежало геть нічого, то я не був би тут. Інакше —

навіщо я потрібен?

— Як мені повернути її? — запитав я.

— Без тіней немає світла, без втрат — цінності, — відповів він. — Так склалося, і я виконав свою функцію. Немає жодних помилок.

— А що ж зі мною? — запитав я. — Як скоро ти хитнеш головою і оформиш мене в своїй Великий книзі?

Він заперечливо похитав головою:

— Це не фільм, який я переглядаю заново, знаючи, чим він закінчиться.

— Але ж це несправедливо! Я втрачаю все, не забирайте в мене найдорожче!

— Комусь дано бути щасливим, а комусь — робити щасливими інших. Шлях служіння — важчий. В май­бутньому ми бачимо вибір, у минулому — знаходимо долю.

Що ці слова означали для мене? Я міг написати цей щоденник інакше і зробити своє майбутнє іншим, а зараз я лише дивлюся в минуле і бачу в ньому злу долю, яка привела мене сюди. Кого я звинувачую? Кого молю про допомогу?

— Я хочу переписати свій щоденник, — сказав я йому.

— Слова, слова. Ти запишеш інші слова, — він похитав головою, даючи зрозуміти, що я так і не дістався істини.

— Я хочу зберегти її, — сказав я. — Мою маленьку донечку, яку я люблю більше свого життя, і жінку, яка розповідає дивовижні історії. Оля пішла від мене після того, як ти забрав в нас найдорожче, і сенсу тепер не залишилося.

— Усе враховано, — промовив він, — помилок не виявлено. Кількість душ збігається з вказаним у Великій книзі.

Немов переконуючи в своїй правоті, він підняв книгу над своєю головою.

— Але як ти можеш бути настільки точним і без­доганним!? — кричав я йому, спостерігаючи, як він усе більше тьмяніє, танучи в повітрі. — Навіщо ти потрібен, якщо не можеш змінити нічого?

— Я служу. У вас, людей, є свобода волі, якою ви не бажаєте користуватися, воліючи замінити випадковість пошуком таємних смислів. Ви вмираєте, але ви ж і живете. А я не в змозі змінити встановленого порядку речей. Кількість записаних душ буде правильною.

Він зникав на моїх очах, і я зрозумів, що залишилися останні секунди, коли моя свобода волі ще має шанс вирватися з лещат кам’яного коридору життєвого шляху.

— Залиш її! — крикнув я і кинувся до нього. — Запиши це єдине моє