Лише секунда - Олексій Геращенко

я більше не зустрічала. Ми бачилися востаннє так давно, а в душу запало. Приводу з’їздити до неї не знаходилося. Так, писали листи одна одній. Тож пропоную, аби розвіятися, здійснити невеличку подорож. Свій дорогоцінний що­денник, якщо бажаєш, можеш взяти з собою. Якщо в Марічки спитаєш — вона скаже, що з ним робити.

— Куди ж нам їхати?

— О, швидко погодився. Вона написала мені листа після від’їзду, потім ще одного через кілька років і останньо­го — рік тому. Влаштувалися вони в селі в Чернігівській області.

— То коли вирушаємо?

— А хоч би й завтра.

— З відгулом вийде? Завтра ж п’ятниця.

Марина замислилась, клацнула запальничкою, затягнулася, випустила конус сигаретного диму і сказала:

— Давно її не бачила. Обіцяла собі навідатися до неї, але весь час було щось важливіше. Вийде з відгулом. Але мені треба рано повернутися. Зможемо виїхати о шостій ранку?

Я кивнув головою на знак згоди, а Марина зробила останній ковток кави, підхопила пальто і, розкуйовдивши рукою на прощання моє волосся, поскакала до виходу з кав’ярні. Там вона на секунду затрималась, потім повер­нулася назад, подивилася, примружившись, на мене, витягла в мою сторону вказівний палець, потім перевела на себе і запитала:

— І оце було в твоєму щоденнику?

Я здивовано похитав головою.

— А ти кажеш! — багатозначно вимовила Марина, вже без зупинок подолала свій шлях на вулицю і розчинилася в зимовому дні.

Цієї ночі я майже не спав. Брався за щоденник, але читати його не хотілося. Я вже майже дійшов до того місця, яке перевернуло моє життя шкереберть, позбавило його будь-якого сенсу.

Знав, що потрібно виспатися перед поїздкою, але сон вперто не йшов до мене. Я крутився з боку на бік, іноді впадав у напівзабуття, стан між сном і неспанням, лякався, чи на місці щоденник, витягав руку і торкався до краю тумбочки. І коли вже майже не розраховував заснути, провалився в глибокий сон.

Ранкове місто лише неспішно прокидалося, а ми вже мчали його вулицями.

Перебралися на лівий берег і виїхали з Києва, який був ще вільним від ранкових заторів. Швидкісна дорога на Бориспіль зустрічала засніженими ялинками обабіч. Настрій був піднесений: я любив покинути місто і мчати повз населені пункти, залишаючи за спиною тисячі чиїхось життів. Колись, до ери автомобілів, таке переміщення на півтори сотні кілометрів могло забрати і до тижня, а тепер це займає лише кілька годин. Що краще? Я не знаю. Гадаю, кожну годину в тому довгому шляху було наповнено змінами, а в цій ергономічній коробці пейзаж за вікном здавався майже одним і тим самим. Немає людей, маленьких струмочків, ям, ярів, містків через річки, м’яких сніжних заметів, стривожених зайців, що біжать полем до лісу.

Ми взяли курс на північ, і низьке зимове сонце сліпило моє праве око так, що я не міг бачити Марину, яка сиділа поруч. І час від часу обертався, щоб упевнитися, що я в машині не сам. Зустрічаючи її погляд, мружився і посміхався.

— А тобі ще багато читати в щоденнику? — запитала вона, уважно стежачи за моєю реакцією, ніби перевіряючи свою версію.

— Здається, заповнених сторінок залишилося лише кілька, — чесно відповів я.

Вона ствердно кивнула головою і задумливо втупилися поглядом в дорогу.

— Слухай, Андрію, у мене очі злипаються, не виспалась сьогодні, — мовила Марина. — А ти як, відпочив хоч трохи?

— Так, виспався, — збрехав і не збрехав я одночасно, бо майже не стулив очей, але водночас і не відчував утоми.

— Це добре, — сказала вона вже із заплющеними очима.

Незабаром Марина тихо засопіла, а на її губах заграла м’яка посмішка.

Її підкидало на горбочках і нерівностях, з колонок тихо грала музика, сніжна крупа розступалася перед колесами, і ми їхали вперед.

Бувають такі моменти, коли тобі всього вдосталь, і ти почуваєшся справді щасливим. Це була одна з таких хвилин. Мені хотілося, щоб ця дорога, ця музика і ця її посмішка тривали вічно. Ми б їхали кудись з якоюсь метою і в нікуди одночасно. Шосе в нікуди, де розумієш, що зайві речі тільки заважають.

Я легенько провів пальцями по її плечу. Хто вона? Дівчина, яка мені приємна. Яка з’явилася колись у зви­чайний день, і історії якої я так любив слухати. Яка вислуховувала мої власні розповіді, палила, граційно випускаючи кільця диму, і пила каву. Дівчина з теплими долонями, великими очима, м’яким поглядом, відкритим чолом і забавно відстовбурченими вухами. Дівчина, з якою я хотів би їхати нескінченно довго по шосе в нікуди.

Я сказав собі це і одразу ж відштовхнув ці думки. Що це таке? Закоханість? Вона виникає і проходить. Ні, це щось зовсім інше — ніби я знав її все життя, усе її життя. Коли тобі добре, то здається, що немає жодних причин, щоб зробилося погано. А потім все минає. Все мине, і це також.

Раптом зв’язок коліс із землею зник, ніби ми під­нес­лися на один міліметр над землею, і вже не їхали, а летіли. «Але ж машина не повинна літати», — подумав я. І смикнув кермом, щоб перевірити, як тепер керувати нею. Автомобіль зрадницьки неслухняно попрямував до загороджувального паркану. Я смикнув кермом в інший бік, але машина вже стала самостійною і, схоже, збиралася поводитися, як заманеться. Огорожа наближалася, а я вчепився в кермо, сподіваючись щось змінити. Я вже від­чував цей скрегіт, удар, розворот. Здається, це вже було колись зі мною. Усе те ж саме, але чи в цьому житті, чи в якомусь іншому? Хіба я маю право не вберегти її? А раптом в нас вдариться інша машина? Я мигцем глянув у дзеркало заднього виду і побачив величезну червону вантажівку за сто метрів позаду. А боковим зором зловив, як мирно сопе Марина. Я буквально вріс у кермо, ставши його частиною, відвів погляд з металевого паркану, до якого залишався десяток сантиметрів, на дорогу. Автомобіль підкорився моєму погляду і почав повертатися на трасу, лише задні колеса м’яко вдарилися об бордюр, на якому стояла загороджувальна конструкція, змусивши мене підстрибнути на кріслі.

Ми котилися далі так, ніби нічого не сталося. Я по­вільно, боячись зробити зайвий рух, перелаштувався в праву смугу, знизив швидкість і зупинився на узбіччі. Повз мене зі скрипом пронеслася та сама величезна червона вантажівка. Вона посигналила, мабуть, вітаючи мене із вдалим результатом, адже, напевно, водій бачив мої піруети на дорозі.

Я голосно видихнув, а