Лише секунда - Олексій Геращенко

— Так, це мене, безумовно, заспокоює, — пожарту­вав я.

— Слухай, я тільки-но зрозуміла одну річ, — розсміялася вона. — Ти ж страшна людина. Може, в твоєму щоденнику написано і те, що я повинна зробити сьогодні?

— Так, — вирішив підіграти я. — Оскільки я виявився нездарою у власних розслідування, то ти маєш розповісти мені про ту людину, яка зможе відповісти на мої запитання.

— Ну от, а я ж гадала, що ти віриш у мене саму, — уда­вано образилася вона, а потім продовжила. — Якщо бажаєш, то можемо навіть поїхати до неї в гості. Навряд чи це стане фінішною точкою твого пошуку, але хоч трохи переключишся. Бо ж копирсаєшся в собі, наче той кріт у землі.

— Це чоловік чи жінка?

— Жінка, — відповіла Марина.

***

Марічка

Марічка росла у звичайній родині єдиною дитиною, але вже з раннього дитинства стало зрозуміло, що вона відрізняється від інших дітей. Здавалося, промінь долі, який то спалахує, то гасне над іншими, не полишав її ніколи. Що б вона не робила, результат завжди викликав радість.

Вона дивилася на світ великими, сповненими радості очима. Здавалося, що кожне сказане іншими слово вона пропускає крізь себе, ніби визначаючи істинну внутрішню причину вимовленого.

Зовні вона не була схожою ні на батька, ні на матір. Хоча потрібно сказати, що вони були вельми дивною парою. Її батько був майстровитим, жив тим, що бачив, багато працював, щоб забезпечити сім’ю. Він підробляв на будівництвах, а оскільки уникав алкоголю, то мав непогані заробітки.

Мати була геть на нього не схожою. Здавалося, вона живе в якомусь іншому світі: дивилася крізь людей і будівлі, ніде не працювала, ходила поруч із їхнім будинком і беззвучно відкривала рота, немов би наспівуючи якусь лиш їй відому пісню. І тільки коли Марічка була поруч, її обличчя разюче змінювалося, очі спалахували й напов­нювалися життям. Вона притискала дитину до себе і радісно посміхалася всім навколо.

Марічка вчилася у школі й отримувала не надто гарні оцінки, але аж ніяк через це не переймалася. Часто, коли її викликали на уроках, вона просто хитала головою, мовляв, не готова, і посміхалася, але іноді все ж відповідала, при цьому її пояснення були настільки глибокими і точними, що кожен, включаючи вчителя, розумів, що не зміг би відповісти краще.

Попервах вони жили в орендованій квартирі, а по­тім батько дізнався, що є можливість викупити її. У них не було стільки грошей, тому він оформив кредит. Працював іще більше, повертався додому втомленим і з похнюпленою головою.

А потім стався нещасний випадок. Кран зірвався і впав на будинок, руйнуючи стіни і ховаючи під завалами Марійчиного батька.

Вони залишилися вдвох, дві непристосовані до життя в цьому світі істоти. Незабаром банк відібрав квартиру за борги за кредитом. Марічка була неповнолітньою, і вони могли б захищатися, але не зробили цього.

Я пам’ятаю, як вони виїжджали. Складали торби з речами в кузов невеликої вантажівки і посміхалися одна одній. Для них втрата квартири не була трагедією, просто вони не житимуть там більше.

— Куди ви тепер? — запитала я.

— Поїдемо в село, — радісно повідомила мені Маріч­ка. — Там така краса, приїжджай якось.

Сусіди закінчили з вантаженням речей:

— Готово, Маріє, — почула я чоловічий голос, звернений до Марійчиної мами.

У них були однакові імена. Дві Марії — велика і ма­ленька. Хтось із сусідів стояв і плакав, адже їхали люди, які ніколи нікому не зробили поганого.

Та однієї миті сталося те, що я запам’ятала назавжди. Якась машина на великій швидкості мчала нашою вулицею. Цієї ж миті з гнізда на дереві випурхнула маленька ворона і невпевнено полетіла, напевно, в свій перший в житті політ. Вона незграбно намагалася зберегти рівновагу, то припадаючи до землі, то із зусиллям піднімаючись вгору.

Почувся відчайдушний воронячий крик — і вже інша, велика ворона кинулася слідом за нею. Маленька ворона тим часом вже досягла проїжджої частини і зустрілася з тією машиною, що гнала з шаленою швидкістю. Почувся глухий удар, за яким відчайдушний крик: «Кар-р!» Тіло маленької ворони відскочило і м’яко впало на асфальт, ставши зовсім крихітним. Закрутилося в повітрі довге сіре перо, і автомобіль зупинився.

Я скрикнула і притиснула руки до грудей. Скло машини опустилося, звідти почувся грубий чоловічий голос, який голосно вилаявся, після чого автомобіль рвучко рушив з місця і зник за рогом.

Велика ворона підлетіла до краю тротуару і зазирнула вниз. Вона нахилила голову вбік і деякий час стояла нерухомо. Потім опустила дзьоб і м’яко підштовхнула до узбіччя маленьке тільце, що прибилося до землі.

Ми з Марічкою підбігли до дороги і подивилися вниз. Велика ворона сполохано відлетіла трохи вбік, але залишилася спостерігати за нами. Там внизу склала лапки і нерухомо лежала біля бордюру її дитина. Вона зіщулилась і здавалася такою малесенькою.

Мені здалося, що її збило на смерть, і я розплакалася. Марічка подивилася на мене і посміхнулася. Вперше мені здавалося, що її посмішка зараз вкрай недоречна, і я розсердилася на неї.

А вона опустилася на коліна, взяла маленьку воро­ну на руки, піднесла до свого обличчя і щось тихо промовила. Потім притиснула до грудей і почала легенько розгойдуватися вперед-назад, шепочучи якісь слова.

— Марічко, — покликала її мама. — Поїдемо, нас вже чекають.

— Так, мамо, — сказала вона і передала воронятко мені.

Я взяла його і пригорнула до себе. І зрозуміла, що в моїх руках б’ється життя. З величезною швидкістю часті удари серця били по моїх пальцях. Я мимоволі змахнула руками, і вороненя випурхнуло з них. Воно приземлилося на моє коліно, невдоволено подивилося на мене, боляче дзьобнуло в ногу і відлетіло на безпечну відстань.

— Приїжджай, щойно з’явиться потреба, — сказала Марічка.

Вони з мамою сіли в кабіну до водія, старенька ван­тажівка задеренчала, шумно завелася, і, викидаючи хмари їдкого чорного диму, почала віддалятися від нашого будинку. Ми з сусідами махали їй услід рукою; горобці і голуби, виявивши розсипані на тротуарі зернятка, відтіснили ворон і шумно боролися за доступ до їжі, а вороненя безтурботно розгулювало краєм дороги.

***

— Знаєш, ніби й дрібниця, та коли мене питають, хто в житті був для мене найкращим другом, завжди її згадую. Адже кожен був зосередженим на собі, лише вона щиро почувалася щасливішою, коли комусь поруч ставало краще. Ніби нічого особливого, а іншої такої людини