Лише секунда - Олексій Геращенко

Він витягнув руку вперед, наказуючи мені залишатися на місці, і я застиг, не в змозі рухатися далі. Ноги не слухалися мене, і я знесилено спостерігав, як залишаюся один, лише ледь помітна тінь ще була переді мною.

— Я вільний! — вигукнув я і, зібравши всі сили, зрушив на жалюгідно малу відстань з місця, на якому стояв.

Мені здалося, що одна частина мене так і лишилася стояти, прикута до місця, а інша подолала невидимий бар’єр. Ніщо більше не стримувало мене. Я кинувся до тіні і вимовив слова, які з’явилися раніше думки:

— Залиш її! Нехай кількість збігається, але залиш її!

Здається, він хотів щось відповісти, але не встиг. Ніщо більше не затримувало світло в тому місці, де раніше стояла його постать. Я дивився на кам’яну стіну перед собою.

Я залишився один.

І заплющив очі востаннє, знаючи, що коли їх відкрию, вже не побачу нічого.

Світло навколо мене згасло.

В очікуванні Нового року

Я поставила маленький стільчик біля віконця на кух­ні і обережно виставила на нього одну ніжку. Руками трималася за підвіконня, яке було трохи вище від моєї голови. Залишалося зробити найскладніше — рух вперед і вгору всім тілом, приставити другу ніжку поруч. Тоді я стану вищою і зможу визирнути на вулицю. Та одного разу стільчик уже впав, я перекинулася на підлогу і довго плакала, спершу від переляку, потім від болю, а потім знову від переляку.

— Донечко! — покликала з кімнати мене мама.

Зараз мама скаже, що треба йти. Я міцно-міцно схо­пила пальцями підвіконня і відірвала ногу від підлоги. Стільчик скрипнув, але залишився стояти рівно. Вийшло! Тепер я могла бачити далеко-далеко: великі будинки десь удалечині, сіре небо і чорну смужку землі біля сусіднього з нашим будинку. Вона була темною, тобто снігу не було. Я сумно зітхнула і поклала голову на руки.

— Одягаймося! — гукнула мама.

Я подумала, що треба поглянути трохи далі. Раптом сніг є, просто його мало. Я міцно обхопила руками підвіконня і підвелася навшпиньки. Тепер вже могла бачити набагато більше. Велике коричневе дерево понуро схилилося вниз, машини стоять у дворі, чорні калюжі і сірий асфальт. Снігу не було. Стільчик піді мною заскрипів і ворухнувся, я злякано скрикнула і опустила п’яти вниз, щоб стояти міцно. Сусідній двір одразу зник. Прибігла мама подивитися, що зі мною.

— Марино! — закричала вона. — Ми ж так ніколи не вийдемо з дому! Тобі вже скоро потрібно обідати і спати, а ми навіть не погуляли.

Мені зовсім не хотілося йти на вулицю, але мама зняла мене зі стільця і заходилася одягати. Вона натягла на мене стільки одягу, що я ледь могла ворушитися і одразу спітніла. Я не хотіла казати про це мамі, бо вона почне бідкатися, що такій спітнілій йти на вулицю не можна, щоб не захворіти, і заходиться стягати з мене одяг й переодягати. Коли я уявила, як мама це робитиме, то вирішила просто мовчати і чекати. Мама металася по квартирі, щось поспіхом робила і збиралася. Нарешті вона взула мене в чобітки — і ми вийшли з дому.

— Снігу немає, — сказала я мамі, яка, здається, зга­дувала, чи нічого не забула вимкнути в квартирі, тому не відразу зрозуміла, про що я їй говорю.

Потім мама поправила мені шапку і запитала:

— Ти не спітніла?

Я похитала головою, щоб не засмучувати маму, і вона заспокоїлася.

— Може, ще випаде до Нового року, — сказала мама, але я зрозуміла, що вона не надто на це сподівається.

Ми вийшли на вулицю — і я заплющила очі від хо­лодного вітру. У важкому зимовому комбінезоні ходити незручно. Одна штанина чіплялася об іншу і свистіла. Ми повільно пішли доріжкою. Через те, що я спітніла, почувалася не надто приємно. Мама тримала мене за руку і трохи підтягувала до себе, щоб я не відставала. Вона побачила попереду когось знайомого і радісно замахала йому рукою. Іншою рукою мама сильніше потягнула мене, і довелося швидше перебирати ногами, щоб не впасти. Потім ми зупинилися навпроти дяді в довгому коричневому пальті. Він щось сказав мамі і поцілував її в щоку. Опісля присів, опинившись поруч зі мною, зняв рукавичку з руки і простягнув свою руку вперед, пропонуючи доторкнутися до його величезних пальців.

Я зніяковіла і відвернулася.

— Це дядя Ваня, Мариночко, — торсала мене мама. — Пам’ятаєш його? Привітайся.

Я не пам’ятала дяді Вані, але сказала: «Добридень» — кудись убік. Він засміявся і доторкнувся до моєї шапки і голови рукою. Мені це не сподобалося, і я вперто дивилася в інший бік, поки вони з мамою сміялися і розмовляли.

По доріжці до нас наближався інший дядя в куртці з каптуром. Мені здалося, що йому холодно, тому що він постійно притискав свій каптур ближче до обличчя. Порівнявшись із нами, той дядя зупинився, подивився на мене і посміхнувся. Не знаю, чому, але мені так само захотілося у відповідь посміхнутися йому.

Ми стояли, дивилися одне на одне і посміхалися. Потім дядя присів близько-близько біля мене. Від нього йшло тепло, мені стало добре, і захотілося, щоб він і далі отак сидів і посміхався. А він раптом підвів голову, випростав руку і показав кудись у небо. Я підняла голову і ахнула! Адже там, змахуючи крилами, летіли дві людські фігурки: чоловіча в чорному костюмі і жіноча в гарній довгій сукні. Вони трималися за руки. Здається, вони побачили мене, тому що жваво замахали мені руками, а жінка піднесла пальці до губ і відправила вниз повітряний поцілунок. Ніби хтось поцілував мене в щоку. Чи це був дядя в кап­турі, чи повітряний поцілунок долетів до землі.

— Мамо, подивися! — я обернулася, посмикали маму за руку і показала вгору.

— Зараз, зараз, Мариночко! — сказала мама, беручи мене за руку і продовжуючи говорити з дядею Ванею.

За кілька секунд мама таки підвела голову догори, а потім подивилася на мене:

— А що ти там побачила?

Я подивилася на небо, але люди з крилами зникли, напевно, вже полетіли звідси. Я обернулася до дяді з каптуром, але він теж зник. Мені зробилося дуже сумно, і я заплакала.

Дядя Ваня почав гладити мене по голові і щось говорити, але мені хотілося, щоби він прибрав свою руку і швидше пішов від нас.

— Це ми сьогодні вийшли пізно,