Лише секунда - Олексій Геращенко

Марина розплющила очі, потяглася і позіхнула.

— Що, вже приїхали? — сонно запитала вона.

— Ні, — похитав я головою.

— А чого стоїмо? Тобі вийти потрібно?

— Та так, ми щойно мало не розбилися, — я спробував промовити це якомога байдужіше.

Вона підвелася, подивилася у вікна, на мене і запи­тала:

— Не розбилися?

— Ні, не розбилися.

— Що ж, тоді можна спати і далі.

Вона замислилася, втупившись в одну точку на лобовому склі, знизала плечима, ствердно кивнула сама собі і продовжила свою думку:

— У будь-якому разі можна спати далі.

Знову згорнулася калачиком, перекинулася на бік в мою сторону, заплющила очі і плямкнула губами. Я подивився на неї, на дорогу, на свої руки, що міцно стискали кермо машини, яка зупинилася на місці, і раптом цілковито розслабився. Ніби стовп атмосфери, який давить мене зверху, зменшився десь удвічі. Звідкись зсередини до мого рота піднявся смішок. Я намагався стримати його, стискаючи губи, але він вирвався назовні, перетворюючись на заливистий сміх. Я давно так не сміявся! Все моє тіло ходило ходором і корчилося в судомах. Марина широко розплющеними очима дивилася на мене і посміхалася.

— Що? — запитала вона, коли я трохи заспокоївся.

Цього слова виявилося досить, щоби змусити мене знову захлинутися нестримним сміхом. Сльози котилися з очей, живіт застиг у судомі, в грудях не залишалося повітря для дихання, та я продовжував сміятися.

— Розбилися, — зібравши останні сили, видавив я з себе.

Вона легенько вдарила мене маленьким кулачком у плече і дзвінко розсміялася.

Небо засипало нас снігом. Біла пелена лягала на скло — і в машині поволі темнішало, наче хтось повільно гасив у ній світло. А ми сиділи і заходилися виснажливим сміхом. Автомобілі шумно мчали повз, витісняли з простору на своєму шляху повітря, яке, перетворюючись в енергію вітру, билося об нашу машину. Вона розгойдувалася від цих поривів ззовні і від наших судомних рухів усередині. Автомобілі неслися геть, меншали, перетворювалися на крапки і зникали за далеким поворотом дороги.

Я знайшов FM-хвилю з найенергійнішою музикою, збільшив гучність до оглушливої і, набравши швидкість, повернувся на трасу. Наш подальший шлях тривав без транспортних пригод. Під’їхавши до Чернігова, ми побачили на обрії гарну церкву, яка, здавалося, побудована просто на дорозі. Дорога, що закінчується храмом. Проте, наблизившись, дорожнє полотно обігнуло пагорб із церквою і спрямувало нас тихими і незавантаженими автомобільним рухом вулицями Чернігова. Тут панувала біла красуня-зима, і місто зачаровувало своєю красою із першого погляду. «Приїду сюди ще», — пообіцяв я собі, стежачи за вказівниками. Виїхавши з міста, ми швидко, за якихось двадцять хвилин, здолали відстань до Седнева.

— Знаєш, — зітхнула Марина. — Я ж і не знаю точно, де її шукати. Вона лише писала, що біля церкви живе.

В’їхавши в селище, ми зменшили швидкість, вигля­даючи перехожих, у яких можна запитати про церкву. Доїхавши до центру з яскраво пофарбованим золотистою фарбою пам’ятником радянським воїнам, ми вийшли з машини. Седнів наче вимер, не даючи навіть шансу побачити живу душу. Хвилин десять ми бродили навколо, намагаючись надибати хоч когось, поки нарешті я не побачив темну кошлату фігуру на бічній дорозі. Доки єдина побачена мною в Седневі жива людина не зникла, я кинувся стрімголов до неї. Було зрозуміло, що йти чолов’язі непросто. Він вихилявся по всій дорозі, раз-по-раз зупиняючись, щоб змусити тіло скоординуватися.

— Шановний! — голосно сказав я.

Він злякано здригнувся, обернувся до мене, сфокусував погляд, а коли я підійшов ближче, обдав мене порцією дихання, щедро присмаченого кислотою і алкоголем. Втиснув голову в плечі, ніби очікуючи покарання.

— Шановний, де тут у вас церква?

Чоловік подумав над запитанням, здається, заспокоївся і, зібравшись з силами, вимовив:

— Дай дві гривні, — постояв, спостерігаючи мою реакцію, і додав: — будь ласка.

Я сторопів, але потім подумав, що ця незначна пла­та не варта того, щоб втрачати час, дістав портмоне і, порившись в ньому й не знайшовши двох гривень, про­стягнув йому купюру в п’ять.

Він взяв її тремтячими пальцями, уважно оглянув, незадоволено подивився на мене, ніби дорікаючи за те, що я не зміг виконати таке простецьке прохання і знайти рівно дві гривні, потім вказав на свої кишені і розвів руками, даючи зрозуміти, що здачі в нього немає. Побачивши у відповідь мій схвальний кивок, засунув гроші до кишені, відвернувся і, похитуючись, пішов геть. Я витягнув руку з вигуком обурення, але тут же наштовхнувся поглядом на позолочений хрест.

Розсміявшись, я приклав долоні до рота і гукнув Марині: «Знайшов!»

Вона помахала рукою у відповідь і побігла до мене.

— Здається, знайшов церкву.

— Молодець! — відповіла Марина, взяла мене під руку, і ми попрямували до знахідки.

Порівнявшись із місцевим жителем, що допоміг у наших пошуках, я голосно подякував йому, змусивши шарпнутися вбік, і розсміявся. За хвилину, ми вже стояли біля білого кам’яного паркану, за яким виднілася церква, виконана в стилі епохи Петра І.

— Збудована Яковом Лизогубом у 1696 році, — прочитав я на табличці, і ми пройшли у внутрішній двір.

На масивних дверях церкви висів іржавий замок.

— Гарна, — зітхнула Марина, піднімаючи погляд вго­ру. — Тільки як нам тепер відшукати Марічку?

— Зараз знайдемо, — впевнено сказав я, очікуючи, що випадок знову вкаже правильний шлях.

Хвилина минала за хвилиною, а седнівський краєвид залишався нерухомим.

— Ще трошки зачекаємо, а потім підемо і постукаємо до найближчих будинків, люди підкажуть, — заспокоїв я Марину, яка нетерпляче роззиралася. — Давай поки обійдемо навколо.

Ми почали обходити церкву за годинниковою стрілкою, і вже за поворотом почули скрип дверей, що відчинялися. Над ними було викарбовано: «Церковна школа».

Крізь двері виплила дебела спина чоловіка, який на ходу натягував поверх ряси теплу куртку. Священик навісив на двері замок, перевірив його, посмикавши, і обернувся до нас. Він пробіг по наших фігурах із голови до низу поглядом, привітно посміхнувся і басовито прогудів:

— Доброго дня, молоді!

— Добридень! — хором відповіли ми, а Марина додала:

— Ми шукаємо одну жінку, Марію. Вона з Києва з мамою сюди приїхала кілька років тому. Знаю, що при церкві жила.

Священик задумався, похитав головою і впевнено сказав:

— Це не у нас.

Я відразу занепав духом, але священик після паузи продовжив:

— Це у розкольників, он там, — і вказав рукою вниз по тій дорозі, якою ми прийшли сюди.

— Хвилин за п’ять дійдете, у нас