Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Ей, соні, прасипайтесь! Вихаді!
Отакої! Проспали! Все проспали! А це ж, мабуть, не просто зона! Це ж ніби місто?
— Ой, до чего лєнівиє девахі попалісь! Всьо би спалі і спалі. Нет — штоб песні петь па дароге, шофера развлекать, штоб не уснул на чьортовой работе... Намаетесь ви тут с німі! — не вгавав водій.
Конвоїр, спокійний, небалакучий, прийняв «товар», тричі перерахував дівчат, чи справді їх двоє, як вказано, і повів у зону.
Орися забарилася на хвилину, потупцювала зайву мить перед ворітьми — отут ніби ще й воля! Без конвою... Вдихнула «вільного повітря»...
— Та не дрейф, Орисю, гірше, як на «штрафняку», не буде! — підбадьорила її Людмила, яка вже встигла роздивитися за «колючкою» рівні ряди бараків, чисто виметені доріжки між ними, рівно відгорнутий сніг, навіть якісь деревця, посаджені задля «естетики».
В коридорі їм довелося тупцювати недовго, наглядачка, спокійна російська баба з вологодською вимовою відвела їх на медогляд, де літній лікар слухав через трубочку Орисині легені і невдоволено похитував головою, а потім — в лазню. І залишила їх там самих чи не на годину! Вони встигли і коси вимити, і відшкребти, відпарити, вимочити у гарячій воді увесь бруд, який носили за собою по зонах, не в змозі до пуття доглянути тіло в ті короткі хвилини, коли отримували «шайку» ледь теплої води, якою можна було хіба розмазати чи «полякати» шахтний пил, та не позбутися його. Встигли й крадькома перепрати білизну. Крадькома, бо жінці не належало в зоні мати такі суто жіночі предмети туалету як ліфчик. Хто зумів зберегти після всіх обшуків та прожарок, мусив ретельно пильнувати, зашивати голкою з риб’ячої кістки те, що встигало за роки перетворитися на лахміття. Орисі з її маленькими дівочими груденятами можна було без нього обходитися, та Людмила й думки не припускала, щоб «обабитися», розпуститися. А саме так почувається жінка з повними жіночими грудьми, якщо вони не затягнуті в корсет, як повелося із середніх віків. «Обабитися» — означало втратити себе як жінку. Напередусім для самої себе.
— О ні, братику, ми ще повоюємо! — крутилася вона перед дзеркалом у передбаннику, не без задоволення оглядаючи свої жіночі принади, яких не вдалося знищити всім страхіттям війни та табору. — Ми ще їм покажемо себе! Правда, Орисю?
— Кому?
— їм. Мужикам.
— Які ж тут мужики? Тут лише наглядачі.
— Ех ти, дітьо! Нічого ти не тямиш! — потягнулася усім своїм струнким, майже дівочим на голодній зеківській «дієті» тілом Раздольнова. — Та, може, саме тут мужики і є! В усій матінці-Росії самі баби залишились! Всіх на війні вибито. А тут — вибирай — не хочу. Офіцерів нежонатих — скільки хочеш, вибирай. Та й серед нашого брата, зека, теж такі мужики трапляються! Найкращих тут для нас позбирали!
— Нікого тут немає, ніяких мужиків. Для мене вони не існують! — відрізала Орися і, чомусь засоромившись свого юного, хоч і виснаженого роботою та голодом, та незнищенно білого, ніжного тіла, вкрилася розпущеним волоссям. — У мене є Роман. Більше мені ніхто не потрібен.
— Ой, дівчино-рибчино, чорнобривко моя! Та де ж він, твій Роман? Де його шукати? Чи живий?
Побачила, як зблиснули чорним голубі Орисині очі, швиденько виправилася:
— Та живий, звісно. Ми ж вижили! І він десь там тримається, пам’ятає про тебе.
Орися зітхнула полегшено, ніби від цих слів залежалося на житті чи смерті Романа.
— Я не про те, що забув, про інше. Хіба не бачиш, чого вартує людське життя отут, в цьому пеклі? Сьогодні ти є, а завтра — нема! А життя одне, і воно таке коротке! І віку нашого, жіночого, так мало! Ну, поглянь! — провела пальцями по талії, крутих стегнах, підняла руками важкі навіть тепер груди. — Ну, кому це все? Для чого природа таку красу створила? А воно ж ласки просить! Тепла чоловічого!
— Не треба! Не треба про це, Людо, будь ласка! — Орися затулила вуха руками, щоб не чути. їй здавалося страшенним сороміцтвом навіть словом торкатися теми тіла. — Тепла чоловічого... Людо, ти ж не блатнячка якась, щоб про це думати!
— А хіба про це думають тільки блатнячки? — засмутилася Людмила. — Просто ти ще дитина, дівчина, незаймана і недоторкана. Твоє тіло ще спить. І це — на краще. Так легше. Але ж мені вже тридцять два! Я тут уже сьомий рік. І ще стільки залишилося! Минає молодість, найкращі жіночі літа проходять отут! Ніхто нашої краси не бачить, ніхто не пригорне, не поцілує... А ти не знаєш, яка це сила, який мед, яка радість — любов...
Орися притулилася спиною до грубки, щоб швидше висихало волосся.
Вслухалася у слова Людмили, насолоджувалася чистотою, теплом, шовковистістю власного волосся. Слово «любов» мало для неї суто духовне забарвлення. І торкалося тільки Романа. Про жодного іншого чоловіка вона навіть думати не могла. Що у них було з Романом? Спільне дитинство. Юність. Зустрічі, прогулянки за ручку. Кілька поцілунків. Несправжніх, просто доторків губами. Він був таким рідним, наче брат. І водночас кожен його дотик хвилював, заливаючи обличчя рожевим. Війна урвала це сонячне, невинне, і тому ще більш трепетне почуття. Арешт розлучив їх навіки.
Навіки. Тут, за колючим дротом, розуміння цього слова пронизує до кісток власною неминучістю, абсолютною реальністю, за якою — смерть. Справжнє «навіки». Тут як ніде розумієш оті «ніколи», «навіки», усвідомлюєш їх силу. Бо бачиш смерть щодня, бо вона щодня ходить поруч і тримає косу біля твоєї шиї. Дуже гостру косу. Відчуваєш це фізично.
Безвихідь, обмеженість життя і безмежність муки — от воно, те, в чому живеш і караєшся.
