Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

М’ягкости погляду й усміху Андрія противорічили рухи наглі як у шуляка. Видно було, що хитрив, то Ілля зі Соболти не втерпів королівським вихилясам:

– Хочете, ваша милосте, призвичаїти населення до чужоземної управи?

– Що це він? – поривчасто допитувався порфироносець і аж припіднявся з ослона.

– Про буцімто чужоземну управу, величносте… – м’явся з кислим видом архиепископ.

– Нічого подібного! – відмахнувся король обома руками. – Вигадуєте!

– Куди піп – туди дяк! – і собі глагоїв варке місце бан Урош, гладкий як склиця, червонощокий смолюх.

– А ви просто, не обходом, господине королю, – підчеркнув тяжкий настрій з-поза пліч Іллі гостроязикий Жмур із Добротова, та закліпав підсмішкуватими очима з-під лісу брів.

Загомоніло, як в улию, в час рою:

– Ну, і сироїдець же!

– От, чоловік неукий!

– Який вид, такий стид!

Палятин Ґейза аж порскав слиною з негодовання, вогняноокий, гей рись на дереві. А єпископи обурено двигали посвячені чола в приплеснутих островерхах з парчі, та керегоріли один і’д одному з висот своєї поваги:

– І треба ж такої осуди на нас, велике небо! Над загальну сутолоку вибився докраю нетерпеливий оклик короля;

– Що він говорить? Цого цей хоче? То княгиня поспішила на ратунок: вона здвигнула з нехіттю горді брови, понад всіх:

– Це оборонець кожної доброї справи, – заспокійтеся, знатна радо!

І Андрій став плести знову невід, у який впала Жмурова каменюка. Заскакував по добру, по миру:

– Ріці, перше чим заграє водами, виливом, будують гать у всю шир русла. На ворогів добра річ забороло, наїжене лісом копій, зубами шереширів. Я радо стану вашою гаттю, вашим заборолом, як приязний свояк і добрий сусід. Але для того треба мені допомогти.

Тут Ґейза глипнув на короля з-під ока: таким краснорічивим він не бував у будень, і пустий сміх пронісся унутрі палятина.

– Цебто чим, як помогти? – кинула княгиня і розвела в нерозумінню малі руки у нараквицях із мережива.

Король привстав, перехилився над столом з неторканими пугарами і сказав сяйливо:

– Дуже небагато, княгине! Треба тілько признати за мною право виступати перед всіми державами як пістун Романової спадщини, як король Галича й Володимира.

Стало тихо. Ні звуку, мов серед ночі й сну.

Перша очуняла княгиня, – вона встала на весь свій ріст, малу голову відкинула всп’ять, будьте під вагою упліток витих утроє, і поспитала тими тяжкими з дива віями, жолобиною між очима:

– Це ціна вашої допомоги, Андрію?

Ніколи вона не звала його, свояка, по імени, то він почув втішно її упадок з висоти духа і зрозумів у цю мить, що діло завершене.

Тому й відповів з приязним осміхом, без місця на пересправки:

– Так, – моя ціна, а ваша плата!

Пан Перемисльний вдягав незручно свою кирею й не потрапляв у прорізи, пас очима королівське завальне обличчя, аж не втерпів:

– А як ця ціна – непригожа?

– Або… як вона… лихва? – чітко поправив Жмур.

– То полчний ряд вертає зі мною до останного смерда, водоноші – так само, – чітко відповів король. Він звернувся вже до своїх, до бана Уроша, і правив:

– Над вашим вином, бане, гуляє ласа чмелина… Чого доброго, проглотите її враз із трійлом, як ось я перед хвилею?

Бан Урош замів зеленим рукавом повітря поверх пугара, аж із бренькотом шугнула у простір смугнаста цятка, світлокрила, а тоді вихилив питво в один глоток і встав високо, готов до дороги.

Венедикт та Ґейза також припіднялися з ослонів. Вони ждали, поки княгиня скінчить неголосний спір з Бізною та паном Перемисльним і залюбки гляділи, як вона зразу метка, як полум’я, клонить згашене обличча над стуленими пальцями…

– Що ж оборудовали, княгине? – пронісся верх прикрої нудьги голос Андрія. – Забираєте мою тисячу в Галич? Чи порішили без мене обійтися?

Теплий вітер заколихав лопотливо укривою шатра, немов помагав королю фудулитися у всю ширину грудей, роззолочених грубим енколпіоном та купою амулетів.

То княгиня підвела на нього скорбні, суворі очі та відповіла не зараз: (слова мов слотиця збила…)

– Де вже… без вас?

До бояр:

– Мемо їхати, пора!

До себе:

– Отож рись ніжитиме білку, коли приблизиться на віддаль скоку!

– Добра дорога! – скричали в один голос приплеснут! островерхи та вибивані таламани з байорами в золоті.

– Перун на ваші голови! – хрипло зворкотів Жмур і перший штрикнув із шатра.

«Шура-буря гуде,

Там розбійник іде,

Там розбійник іде,

Дев’ять коней веде.»

(з нар. пісень)

Вечір жеврів безліччю зір, – йшло під Паликопа. Золотий кур мерехтів опівнеба над чорнявою садів, над стропами збіжжя по д полях. Чиїсь гусевки зронили останний акорд, гей сміх з червоних губ, стихло.

Держко стояв на порозі своєї домівки покрай кованої замкової брами. Він обійшов саме щоденну свою дорогу, клав око на кожне вікно теремів, допевнювався, чи у пекарні виметені