Лицарі любові і надії - Леся Романчук

МВД сумує у сльозах,

Нам в бараках ніби проясніло —

Вже у пеклі найстрашніший кат.

Пісня наша від самого серця,

Хоч нема катюги — є тюрма.

Будуть доти мертвому служити,

Поки не провалиться Москва.

Вічний тільки Бог на цьому світі,

Вічна пра.вда, вічна є любов.

Прийде ща.стяу веснянім цвіті —

Всі народи вирвуться з оков.

Ох, і весело ж, ох, і завзято виспівували цю перелицьовану «Катюшу»! І ніхто не зупиняв, ніхто не вслухався у «поки не провалиться Москва!».

Останні роки ув’язнення минали у відносному спокої — вміння шити згодилося, опинилася знову у швейному цеху, де шили піми, ватяні ковдри.

Якоїсь ночі наснився Марії сон — ніби йде вона дорогою боса — і враз — черевик. Гарний, зручний — і якраз за її міркою! Взула. Іде далі — другий. І от уже й узута, от уже і тепло.

Сусідка по бараку, красива і тепер, після довгих років у неволі, естонка Ерна відгадала сон — це кавалер, до того ж, старий знайомий.

— Які тут у мене кавалери... — зітхнула Марія. — А знайомих і зовсім немає.

— Сни говоряат праавду! — наполягала Ерна.

Дуже здивувалася, коли конвойний покликав на побачення:

— Пять мінут! — попередив.

У караулці сидів незнайомий худий, аж світиться, чоловік. М’яв у руках шапку.

— Ви  мене не пригадуєте, Маріє? Я — Володимир Заболотний. Болехів, вишкіл УПА. От бачите, не вбили мене. То чи можу я бути вашим другом на все життя?

Марія не могла повірити — справді він, справді той красивий мужній хлопець із добрими очима, який був другом Володимира Чайківського по підпільній боротьбі. Що зробив із ним табір! Змордований, худий — не впізнати. Два пальці на руці не гнуться, висять немічно.

— Це пам’ятка з Чортківської тюрми, — перехопив її погляд Володимир.

Марія знала цей фірмовий знак — був там слідчий, що полюбляв на допитах притискати жертвам пальці дверима. Не один Володимир носив цю відзнаку, за якою свої пізнавали «чортківських».

— Але ж мені ще рік сидіти... — вагалася Марія.

— Нічого, чекав тринадцять років цієї хвилини, зачекаю ще трохи, — усміхнувся Заболотний.

— Ну, всьо, кончились ваши мінути! — грюкнув дверима конвоїр.

— Ні, Марічко, наші мінути тільки починаються! — помахав рукою на прощання Володимир.

От вона, втрачена юність, що постукала у двері тюрми, от вона, надія на майбутнє! Бігла у цех, не помічаючи морозу, не відчуваючи землі під собою, немов у тих казкових, побачених уві сні черевиках.

— Вот відішь, я говорю праавду! — раділа, мов за рідну, Ерна. — Надо думать о будущем!

Дівчата з Прибалтики — Балтії, як вони самі називали свою землю, яких більшість була у цій зоні, працювали в цеху, де шили ковдри. Одного дня, саме напередодні дня народження Ма-річки, який мав бути вихідним — 1 травня — День солідарності трудящих, вони прийшли з роботи, загадково усміхаючись.

Підходили до неї по черзі — і висипали з кишень, вигортали принесене раніше і приховане потрошку під подушками. Невдовзі перед Марією виросла гора вати! А наступного дня, у свято, у вихідний, витягли зі сховків по шматочку тканини, зекономленої за довгі місяці, — і пошили розкішну, теплу, м’яку, веселу, бо різнокольорову, ковдру.

— Ти у нас тепер наречена! Це тобі у придане, — примовляли.

Потім простелили ковдру на чисто вимитій підлозі, вишикувалися у чергу — і кожна перекотилася кілька разів, щоб вата добре вляглася, прим’ялася, щоб солодко спалося під такою ковдрою молодим. Примовляли при тому свої побажання майбутній родині. Скільки галасу, сміху, пісень на різних мовах пролунало того дня — годі й пригадати інший, сповнений таких веселощів!

Цю ковдру привезли Марія й Володимир Заболотні з далекої півночі до рідного Чорткова і берегли її все своє довге, нелегке, та щасливе подружнє життя.

Вже вдома витягла Марія свій чорний «записник», який свято берегла усі роки неволі. Удвох із Володимиром потерли крейдою нитки — і окреслилися невидимі імена, міста, вулиці, де чекають і досі звістки про своїх невинно закатованих родичів матері, діти, сестри.

Змогли спершу написати лише тридцять листів, невелику частку довгого скорботного списку. Писали, згадували, краяли серце. Кинули до поштового ящика. Вже за кілька днів стояли в кабінеті слідчого КДБ — куди надсилали? Навіщо? З ким шукаєте зв’язків? Про що домовляєтеся? А на столі лежали всі їхні листи. Всі до одного... Не випустив їх дракон із червоної пащі, не випустив і тепер, нібито на волі.

Етап. Страшне, завжди безнадійне слово. Зміни — завжди на гірше. Хоч гірше, як у цьому блатняцькому кодлі, мабуть, і бути не може. Гірше — лиш у пеклі.

Єдине, що підтримувало Орисю, — Людмила поруч. Вона не дасть пропасти. Доля завжди посилає їй підтримку, навіть у найбезвихіднішій біді.

А доля здивувала.

Індивідуальний етап. Такі чудеса трапляються іноді.

— Ей ви там! Залазь! Да не в кузово, в кабіну! Помєстітєсь вдвойом-то?

Водій, навіть не конвоїр, а просто водій, звичайний собі мужик-водила, що пройшов тут, на півночі, серйозну «школу жізні», поводився з ними не як із небезпечними злочинницями, підконвойними зечками, а як з будь-якими бабами звідкілясь з-під Рязані.

— Помєстітєсь! Не слішком толстиє, нет? Теплеє тут-то, в кабінє. Кузово хучь и большое, да холодное.

Орися перезиралася з Людмилою — не йняла віри.

— Давай, садісь, пака он добрий! — з дива перейшла на російську Людмила. — С чево би?

А вони ж насправді ніколи не бачили, як виглядає це біле безгоміння в