Записки в узголів’ї - Сей Сенагон

Все-все було так красиво, ніби видіння іншого світу. Слуги підвезли екіпаж до багатоярусної галереї для імператриці. І тут на неї вже очікували ті самі два принци.

– Виходьте швидше, – казали вони.

Мені було соромно сідати в екіпаж: тепер усе залите сонцем і нікуди сховатись.

Моє накладне волосся збилося під китайською накидкою. Я, мабуть, виглядала дуже смішно. При яскравому світлі можна було легко зрозуміти, де справжнє волосся, а де ні, оскільки воно було рудувате. Ця думка мене налякала, і я не могла вийти першою з екіпажа.

– Дозвольте мені пропустити іншу даму. Я вийду потім, – але фрейліна, яка сиділа другою, теж була збентежена.

– Ні, дозвольте мені другою, я боюсь, – відповіла вона.

– Які ж ви боязкі! – сказав дайнаґон і ледве-ледве вмовив її вийти з екіпажа. Потім він підійшов до мене й сказав:

– Мені імператриця наказала: «Висади її непомітно, щоб ніхто, на зразок Мунетаки, її не побачив». Ось чому я тут, але ви така бездушна до мене.

Він допоміг мені вийти з екіпажа і відвів до галереї імператриці. Я була дуже здивована таким теплим піклуванням імператриці про мене.

Вісім раніш прибулих дам уже встигли зайняти найкращі місця нижнього ярусу, з яких було видно найкраще. Імператриця сиділа на найвищому майданчику.

– Ось вона, я її привів, і ніхто не побачив! – сказав дайнаґон.

– Де ж вона? – запитала імператриця і з’явилась із-за церемоніальної завіси.

Імператриця ще не зняла свого шлейфу. Хто бачив щось краще, аніж цю китайську накидку? А яке гарне було вбрання з багряного шовку! А ще одне було з парчі кольору «весняної верби». А під ними було ще п’ять кольору блідо-червоного винограду. Два верхні одяги вражали своєю пишністю. Одне – червоне, а друге – прозоре з шовкового серпанку: світло-синій візерунок по білому тлу. Обидва прикрашені золотою облямівкою «слонове око». Кольори дуже гармонійно поєднувалися між собою.

– Ну як, на твою думку, виглядає мій кортеж? – запитала імператриця.

– Наважуся сказати, що це було чудове видовище! – але як мало виражали ці банальні слова.

– Ти довго чекала, так? А все тому, що мій батько вирішив, що не гідно залишатись у тому самому одязі, в якому він зустрічав імператрицю, а новий одяг був не готовий. Необхідно було поспішно дошивати його. Він же такий чепурун! – сказала імператриця з посмішкою.

Тут, на відкритому просторі, де небо було залито сонячним світлом, вона у своєму чудовому вбранні задавалась ще кращою. Видно було, як ниточка пробілу збігає до діадеми. Навіть не можу описати, як це було чудово!

Дві церемоніальні завіси висотою в три шяку відгороджували місця для знатних придворних дам на верхньому ярусі галереї. Там, біля імператриці, було послано циновку, де сиділи дві дами: чюнаґон – донька начальника Правої гвардії Тадаґімі, і пані сайшьо – онука правого міністра Томі – но коджі.

Подивившись на них, імператриця наказала:

– Сайшьо, спустися нижче до інших фрейлін.

– Ми посунемося, тут вистачить місця на трьох, – відповіла Сайшьо.

– Добре! Сідай поруч із ними, – наказала мені імператриця.

Одна з фрейлін, що сиділа внизу, побачила мене і стала сміятися:

– Дивіться, схоже, хлопчик-слуга затесався в покої палацу.

– Ні, скоріше хлопчик, що супроводжує вершника, – підхопила інша.

– Ви думаєте, це дотепно? – запитала я.

Та все одно, не дивлячись на ці глузування, для мене було великою честю дивитися на все з верхнього ярусу.

Мені совісно це казати, адже мої слова звучать як похвала собі. Гірше того, ті, хто заздрять і поливають брудом усіх на світі, будуть навіть імператрицю засуджувати за те, що вона наблизила до себе таку, як я, і тоді через мене про імператрицю будуть ходити різні чутки.

Проте хіба я можу замовчувати істину? Адже імператриця і справді пожалувала мені те, чого я не варта.

З того місця, де ми знаходилися, відкривався чудовий вид на галерею імператриці-вдови, на інші галереї.

Його величність канцлер першим ділом навідався до імператриці-вдови, потім прийшов до нас. Два старших сини, обидва дайнаґони, і третій син, Саммі-но чюджьо, несли сторожову службу як гвардійці. Вони були в повному обмундируванні, що дуже підходило до урочистості події.

Численний знатний ескорт, що супроводжував канцлера, тісними рядами сидів біля нього на підлозі: знатні сановники, придворні четвертого і п’ятого рангів.

Його величність канцлер зайшов до нашої галереї і подивився на нас. Всі дами, навіть юна принцеса Мікушіґедоно, були в церемоніальних одежах, на всіх було китайське вбрання і шлейфи.

Дружина канцлера надягнула поверх шлейфа ще один наряд з широкими рукавами.

– Оце так-так! Скільки красунь, ніби я на картину дивлюсь! Сьогодні навіть моя старенька одягнулася не гірше інших! Принцеси третя і четверта, зніміть шлейф з імператриці. Ваша пані – ось вона, її величність імператриця, – канцлер говорив зі сльозами на очах.

Дивлячись на нього, всі мимоволі також розплакалися.

Між тим, канцлер помітив, що я була одягнена в китайське вбрання, на якому п’ятикольоровими нитками на червоному фоні були вишиті гілки сакури.

– Ось, дуже доречно! Ми були в сум’ятті, оскільки не вистачало одного червоного вбрання для священика. Треба було позичити щось таке в бонзи… Та поки ми загаялись, ви, як бачимо, вже це зробили!

– Здається, це риза єпископа Сей, – весело підмітив дайнаґон Коречіка.

Всі дізналися моє ім’я – Сей-шьонаґон – і засміялись. Для експромту непогано, чи не так?

А справжній єпископ, юний син канцлера, був одягнений у тонку ризу червоного кольору. Здавалося, перед нами сам Бодхісатва постав. Кумедно було бачити, як він потрапив у компанію з придворних дам. Над ними посміювались:

– Яка непристойність! Він сидить серед дам!

Із галереї дайнаґона Коречіка до нас привели його сина Мацуґімі. Хлопчик був одягнутий у каптан кольору стиглого винограду.

За ним слідував величезний почет, який, як завжди, складався з придворних четвертого і п’ятого рангів.

Дами в галереї взяли його на руки, та він незрозуміло чому став плакати і кричати. Це було смішно і мило.

Та ось уже розпочалась урочиста церемонія.

У червоні чаші лотосів поклали сувої повного зводу висловлень Будди, по одному сувою в кожну квітку. А потім квіти ці понесли священики, знатні вельможі, сановники двору, придворні різних рангів – усіх не перерахувати.

Потім з’явився головний священик, який спостерігав за порядком служби. Далі відбулася церемонія підношень квітів Будді, запалення ароматів, церемоніальний танок під музику.

Коли настав вечір, мої очі втомились і розболілись.

Куродо п’ятого рангу приніс імператриці