Записки в узголів’ї - Сей Сенагон

Одразу після того я взялася робити зошити з того паперу, і в клопотах здалося, що увесь мій сум зник.

Днів через два слуга з палацу в червоному одязі приніс мені циновку і сказав:

– Ось, візьміть!

– А ти хто? – сердито запитала моя служниця. – Яке невігластво!

Але слуга лише поклав циновку і зник.

– Запитай, від кого він! – наказала я.

– Він уже пішов, – сказала служниця і принесла мені дуже гарну циновку, з каймою у візерунках. Такі циновки стелять лише для найзнатніших дам.

Я подумала, що це подарунок імператриці, але не могла бути цілком упевненою. Збентежена, я відправила людей шукати того слугу, що приніс циновку, але він уже зник.

– Хм, як дивно! – розмовляла я зі своїми домашніми, але нічого вже не поробиш, слуга зник.

– Можливо, він приніс циновку не тому, кому треба було, а отже, може, ще повернеться, – сказала я.

Мені самій хотілося піти в палац і дізнатися, чи не від імператриці цей подарунок. Але, якщо це не вона його відправила, я могла потрапити в смішне становище.

Проте хто ж іще міг мені прислати циновку просто так? «Ну, звісно, це сама імператриця», – пишалася я.

Два дні я чекала на вісті і вже почала сумніватися. Нарешті, я послала передати пані Укьо наступне: «Трапилося таке-то і таке-то. Чи не бачили ви в палаці схожої циновки? Повідомте мене. Тільки не кажіть нікому ані слова, що я у вас питаю».

«Імператриця зберігає це у великій таємниці, тому дивіться, не кажіть нікому!» – прислала пані Укьо мені відповідь.

Значить, мої сподівання були правильними! Дуже радісна, я написала листа й наказала слузі покласти його на балюстраду біля опочивальні імператриці. Проте, на жаль, служка зробив це так незграбно, що лист упав під сходи.

Його величність канцлер наказав, щоб у двадцять перший день лютого був прочитаний повний звід промов Будди у святилищі Шякудзенджі храму Хокоін.

На святі мала бути присутня імператриця-мати, а тому молода імператриця – моя пані – заздалегідь, уже на початку лютого, поквапилася прибути у палац на Ніджьо. Але, на жаль, того вечора мені так захотілося спати, що я нічого не змогла роздивитися.

Коли я прокинулася наступного ранку, сонце вже яскраво сяяло на небі, а палац, який був нещодавно побудований, свіжо і ошатно білів. Все в ньому сяяло новизною, навіть бамбукові штори, і ті почепили, мабуть, напередодні нашого приїзду.

Коли ж встигли так чудово прикрасити опочивальні? Навіть поставили Лева і Корейського собаку в опочивальні імператриці.

Біля сходів, що вели до саду, я помітила невелике вишневе дерево, все в цвіту.

«Як же рано воно зацвіло! – здивувалась я. – Мабуть, це тому, що росте всередині палацу. А це значить, що сливи вже давно розквітли».

Уже потім я зрозуміла, що квіти на вишні – ручної роботи! Вони були чудового кольору, наче справжні. Неймовірна майстерність!

Було сумно навіть думати, що вони загинуть при першому ж дощі.

На тому місці, де зараз стояв палац, раніше було багато маленьких хатинок, а тому в палаці ще було зовсім мало дерев. Не дивлячись на це, сам палац був дуже гарний.

Незабаром до палацу приїхав його величність канцлер. На ньому були штани сірого кольору з синім відливом, прикрашені синім візерунком, і каптан кольору вишні поверх ще трьох пурпурних одеж.

Дами на чолі з імператрицею виглядали прекрасно в одязі з чудових тканин усіх кольорів сливи – від густого до світлого. Китайські накидки на них були весняних кольорів: «молодих паростків», «зеленої верби», «червоних пелюсток сливи».

Пан канцлер сів біля імператриці і почав з нею розмовляти.

От якби я змогла хоч на хвилину показати цю сцену людям, які були далеко від палацу! Нехай би вони теж почули, як прекрасно відповідає імператриця!

Канцлер подивився на придворних дам і сказав:

– Що ж іще побажати вам у цьому житті? Скільки красунь оточують вас, ваша світлість! І серед них немає жодної з простої родини – всі зі знатних родів. Який прекрасний почет! Прошу вас, будьте милостиві до ваших придворних дам. Та якби вони тільки знали, що у вас за серце! Тоді лише небагато хто зміг би вам прислужувати. А я, до речі, служу вам із самого дня вашого народження. І за цей час ви хоч би недоноски пожалували мені зі свого плеча. Ні, я все вам висловлю в очі.

Він насмішив нас до сліз.

– Але ж це правда. Я ж ніколи не кажу дурниць. Як вам не совісно потішатися наді мною! – вигукнув канцлер.

У цей час з’явився секретар міністерства церемоніалу з посланням від імператора для імператриці. Дайнаґон Коречіка прийняв його і передав своєму батькові. Розгорнувши листа, батько сказав:

– Яке приємне послання! Слід би його прочитати, якщо буде дозволено? – але, подивившись на свою доньку, додав: – О, який гнівний вигляд! Ніби я здійснюю святотатство, – і віддав листа.

Імператриця взяла листа, але не поспішала його розгортати. Як упевнено вона трималась! Одна з фрейлін винесла подушку для міністра, а інші три залишилися сидіти біля церемоніальної завіси.

– Піду накажу, щоб міністру видали нагороду, – сказав канцлер.

Після того, як він пішов, імператриця почала читати послання імператора. Потім вона написала відповідь на тонкому папері кольору сливи, такого ж кольору, як і її кімоно.

«Як прикро! – подумала я. – Ніхто не зможе навіть уявити собі, яка гарна моя імператриця, окрім тих, хто бачив її в той момент».

Пояснивши, що сьогодні особливий день, канцлер подарував жіноче церемоніальне вбрання разом із довгим одягом кольору вишні.

Була подана також закуска, гостю піднесли чарочку, та він сказав дайнаґону Коречіка:

– Сьогодні в мене дуже важливі справи, а тому, мій господарю, прошу вибачити мене, – і з цими словами він залишив нас.

Юні принцеси, доньки канцлера, були витончено набілені, не поступалися нікому ошатністю своїх нарядів.

Мікушіґедоно була вищою на зріст від пані другої і до того ж виглядала дорослою.

Потім прибула її величність дружина канцлера, але одразу сховалася позаду церемоніальної завіси, на превеликий жаль нових фрейлін, які ще не бачили її.

Придворні дами зібралися всі разом, щоб обговорити, який одяг і яке віяло підходять найкраще для сьогоднішньої події. Кожна з них хотіла затьмарити всіх інших.

Раптом одна з них заявила:

– А навіщо мені ламати голову, що вдягати? Одягну перше, що потрапить під руку.

– Ну от, вона знову за своє! – з досадою вигукнули дами.

Увечері багато хто з придворних дам вирушив до себе додому, щоб приготуватися для святкування,