Записки в узголів’ї - Сей Сенагон
Дружина канцлера провідувала імператрицю щодня, інколи навіть увечері. Юні принцеси – сестри імператриці – теж часто навідувалися до неї, а тому в опочивальні завжди хтось був. Із палацу імператора щодня приходив посол.
Так минали дні, квіти на вишні стали тьмянітити, з кожним днем все більше вигоряли на сонці. А коли вони одного разу вночі потрапили під дощ, то на них зовсім неможливо було дивитися.
Рано-вранці я виглянула в сад і вигукнула:
– От тепер уже точно не скажеш про квіт вишні, «змочений світлою росою», що він схожий на образ красуні…
– І справді, мені здалося, що вночі йшов дощ. Що з квітами? – схвильовано запитала імператриця.
У цю хвилину якраз прийшло багато людей з почту канцлера. Підбігши до вишневого дерева, вони стали зривати саморобні квіти і шепотіли між собою:
– Наш хазяїн велів нам прибрати ці квіти ще до того, як зійде сонце, щоб ніхто не помітив. Давайте швидше!
Я з великою цікавістю спостерігала за всім, що відбувалося. Якби то були люди, що розумілися на поезії, я б їм процитувала відомий вірш поета Канедзумі:
Хоч кажи мені, хоч ні, Та квітучої сакури гілку Я все одно зірву.Замість цього я голосно запитала:
– Хто там краде наші квіти? Зупиніться!
Та вони побігли сміючись, а за собою тягнули гілки.
Я подумала, що канцлера осяяла чудова думка! І справді, кому цікаво дивитися на квіти, які колись були прекрасними, а тепер обвисли і прилипли до дерева.
Повернувшись до палацу, я нікому нічого не сказала. Вже з’явилися слуги і підняли стулки шітомі. Жінки прибрали в опочивальнях. Коли жінки справлялися в покоях, імператриця підвелась із постелі й одразу помітила, що квітів уже немає.
– Ах, як дивно! Квітів вже немає! Куди ж вони могли подітись! Ти нібито вранці кричала: «Злодії крадуть наші квіти!» Та я думала, що вони вкрали всього лише декілька гілок. Чи ти бачила, хто це був?
– Ні, – відповіла я, – було занадто темно. Тільки видно було тіні. Мені здалося, ніби якісь люди крадуть квіти, от я і прикрикнула на них.
– Та все ж, якби то були крадії, навряд чи вони вкрали всі квіти повністю. Скоріше за все, це мій батько наказав прибрати саморобні квіти.
– Та як це може бути? Напевно, у всьому винен весняний вітер.
– То он як ти заговорила! Це означає, ти щось знаєш. Мабуть, боїшся заплямувати світлу репутацію його величності.
Імператриця завжди відповідала дуже дотепно, та сьогодні я була в захваті.
Тут саме прийшов канцлер, і я заховалася в глибині опочивальні, аби він не побачив мого обличчя, яке ще було заспане.
Не встигнув канцлер зайти, як вигукнув:
– Що я бачу! На вишні зникли квіти! Оце новина! Але як це ви не зберегли їх? Оце у вас фрейліни! Нічого не скажеш! Сплять собі в палаці і навіть не знають, що тут відбувається.
– Але здається, що про це «ти здогадався раніше, ніж я», – тихо прошепотіла я.
– Так я і думав! – заявив канцлер. – Інші б і не помітили. Я боявся лише пані сайшьо і вас!
– Так, Шьонаґон знала про все і намагалася приховати від мене правду, мовляв, у всьому винен весняний вітерець.
– Ну, вона марно його винила, – і канцлер з витонченістю почав декламувати вірш:
Настав час обробляти Навіть поля у горах. Не звинувачуй його — Цей вітер весняний, Що сиплються пелюстки.– Шкода, що все ж таки мої люди не змогли пройти непоміченими. Я ж їм казав, що в цьому палаці дуже гарна сторожа. Але Шьонаґон дуже влучно придумала з весняним вітерцем, – і знову почав декламувати: – «Не звинувачуй його…»
– У декількох простих словах вона дуже гарно висловила своє засмучення. Який непривітний вигляд був у нашого саду сьогодні вранці! – з посмішкою сказала імператриця.
– Та що не кажи, а Шьонаґон першою все помітила. А ще вона сказала: «Лише справжня квітка прекрасна, що «росою світлою зволожена», а саморобні квіти загинуть», – молода дама на ім’я Ковакаґіі додала своє слово.
Канцлер мав дуже засмучений вигляд.
Восьмого чи дев’ятого числа того ж місяця я зібралася відвідати свій дім. Імператриця попросила: «Побудь ще трохи», – але я все ж полишила палац.
Одного разу в полудень, коли сонце яскраво сяяло на небі, мені принесли листа від імператриці: «Дай мені знати, що з тобою?»
Я відповіла: «Осінь ще на настала, та дев’ять разів за одну ніч моя душа до вас підносилась».
Пам’ятаю, коли імператриця збиралася відбути в палац на Ніджьо, серед фрейлін почалася метушня, всі вони бігали, поспішали зайняти краще місце.
Я з трьома своїми подругами стояла осторонь, спостерігала за всім цим видовищем.
– Яка неприємна картина, – обговорювали ми між собою. – Таку саму штовханину можна побачити лише тоді, коли люди їдуть зі свята Камо. Навіть не підійти. Якщо всі екіпажі будуть зайняті, імператриця неодмінно помітить нашу відсутність і відправить за нами.
Одним словом, ми залишилися чекати, коли інші дами, штовхаючи одна одну, сідали в екіпаж. Нарешті, вони повсідалися і поїхали.
Людина, що була відповідальна за наш від’їзд, сказала:
– Я, нібито не шкодуючи голосу, намагався всіх відправити, і ось чотири фрейліни ще тут!
– Хто залишився? Дивно, дуже дивно! Я був упевнений, що всі поїхали. Як же ви так забарилися? Ми вже збиралися садовити служниць з багажем… – сказав чиновник, який щойно підійшов. Він наказав подати екіпаж.
– Тоді, раз так, відправте спочатку своїх служниць! А нас уже потім! – відповіла я.
– Ні, це обурливо! Ви навмисно зі злоби кажете такі безглузді речі?
І нас посадили в останній екіпаж. Оскільки він був призначений для служниць, то світла було зовсім мало. Ми вирушили, помираючи зі сміху.
Тим часом паланкін імператриці вже прибув, і вона знаходилась у себе в опочивальні.
– Покличте сюди Шьонаґон! – наказала імператриця.
– Але де вона? – здивувались юні фрейліни Укьо і Косакон, яких відправили шукати мене.
Екіпажі приїжджали один за одним, але мене все не було.
Дами виходили групами по чотири і одразу йшли до імператриці.
– Як це її немає досі? Чому? – запитувала імператриця.
Але ніхто не знав. Нарешті, коли всі екіпажі приїхали, молоді фрейліни побачили мене.
– Пані ваша те й робить, що питає вас, а ви так запізнюєтесь! – дорікали вони мені і відвели до імператриці.
По дорозі я дивилася навсібіч. Дивно, як за такий короткий час встигли отак облаштувати палац, ніби імператриця весь час жила в його стінах.
– Чому ти так довго не приходила до мене? Тебе шукали скрізь, але не могли знайти, –
