Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

Хорхе Луїс Борхес

Алеф

Прозові твори

Хорхе Луїс Борхес: доглядач Вавилонської бібліотеки

Сумлінному читачеві кінця XX — початку XXI століття це ім’я відоме якнайкраще. Гордість аргентинського та окраса світового письменства, володар незліченної кількості літературних премій в Європі та Америці, одна з центральних фігур постмодерної культури (а під певним кутом зору — її провісник і навіть зачинатель), великий ерудит і запеклий книжник, Хорхе Луїс Борхес вже понад п’ятдесят років залишається неодмінним пожильцем книгозбірні всякого поважного інтелектуала. Одначе для того, хто не надто знайомий з біографією письменника й не аналізував його всесвітньо вшановані оповідання з таким же ігровим азартом та іронією, з якими майстер їх творив, часто залишається за лаштунками найцікавіше в постаті Борхеса — його неоднозначність, непрозорість, загадковість і подекуди доволі безжальна насмішкуватість. Власне, без достеменного знання, хто ж такий маестро Борхес, залишається незрозумілим істинний масштаб цього захопливого митця та його безпрецедентна роль у карколомній зміні цілої світової культури.

Для початку — факти й тільки факти. Хорхе Луїс Борхес народився 24 серпня 1899 року в Буенос-Айресі, в сім’ї Хорхе Ґільєрмо Борхеса та Леонор Асеведо де Борхес (у дівоцтві Суарез). Його мати походила з давнього уругвайського роду, батько ж — частково іспанець, частково португалець і наполовину британець (Френсіс Хейзлем, мати Хорхе Ґільєрмо, була британкою та підтримувала в домі Борхесів міцні англійські традиції). Не дивно, що Хорхе Луїс з дитинства був білінгвом, володіючи англійською не гірше, ніж іспанською. Власне, його англійська була настільки блискучою, що у віці близько дев’яти років майбутній літературний геній переклав іспанською відому казку Оскара Вайлда «Щасливий принц», а у дванадцять читав Шекспіра в оригіналі. Саме «англійський слід» у житті митця має привернути нашу найпильнішу увагу, адже перші пагони приголомшливого древа Вавилонської бібліотеки, схоже, проростають саме з міцних британських коренів.

Мартін Хадіс, автор книги «Книжники та диваки: англійські пращури Хорхе Луїса Борхеса», стверджує, що фанатична прихильність до читання, писання й цитування сягає далеко в глиб англійського коріння — подекуди до тих людей, про існування яких письменник навіть не підозрював. Власне, сам Борхес у своїх нотатках згадував лише про трьох членів своєї родини, що мали англійське походження: про свою бабусю по батькові, вже згадану Френсіс Хейзлем, її батька, Едварда Юнґа Хейзлема, та її діда, Вільяма Хейзлема, що був священиком методистської церкви. Двох останніх Борхес, ясна річ, ніколи не бачив і знав про них небагато. Принаймні він не згадує у своїх спогадах про те, про що свідчить інформація, дбайливо зібрана Мартіном Хадісом, — усі Хейзлеми були пристрасними книжниками та інтелектуалами, включно з дідусем Едвардом Юнґом, п’ятьма його братами (схоже, взагалі невідомими своєму видатному онуку) та преподобним Вільямом. Постать останнього особливо вражає схожістю зі своїм геніальним нащадком: згідно зі спогадами сучасників, отець Вільям, що жив за сторіччя до Борхеса, був залюбленим у книжки диваком з дивним чуттям гумору та пристрастю до цитування старих авторів. До більшої схожості зі славетним праправнуком: Вільяма Хейзлема також не оминула сліпота — втім, ця лиха доля була невідворотним прокляттям усіх чоловіків родини Хейзлемів-Борхесів.

Ясна річ, усі ці попередники-бібліофіли не мали на Борхеса прямого впливу (адже, як уже згадувалося, про давні книжні традиції свого роду письменник знав небагато), зате культ книги й рафінована інтелектуальна атмосфера, поза всяким сумнівом, визначили чимало в особистості Френсіс Хейзлем, яка вже, у свою чергу, відіграла в становленні майбутнього генія гігантську роль.

Проте ця роль також не була цілковито безпосередньою. Власне, тепер на сцену в нашій багатолюдній біографічній драмі виходить найважливіший персонаж — Хорхе Ґільєрмо Борхес, батько письменника. Френсіс Хейзлем овдовіла, коли хлопчику був тільки рік, тому Хорхе Ґільєрмо виріс у цілковито британській атмосфері, без помітного аргентинського впливу. З матір’ю він розмовляв англійською (Френсіс володіла іспанською вільно, проте до кінця життя говорила не надто правильно і з відчутним акцентом), обожнював англійських поетів, навчив англійської свою дружину. Любов до книг також перейшла йому від матері у спадок: Хорхе Ґільєрмо Борхес мав величезну бібліотеку — й літературні амбіції на додаток. 1921 року він опублікував роман «Каудільйо» — про події громадянської війни кінця XVIII сторіччя в його рідній провінції Ентре-Ріос. Хорхе Луїс на той час шукав себе переважно в поезії, проте інколи допомагав батькові з писанням. Щоправда, сам він в «Автобіографічному есеї»[1] згадує про цю допомогу з чималою самокритикою: «Пам’ятаю, я запропонував йому кілька поганющих метафор, позичених у німецьких експресіоністів, які він прийняв без заперечень». Із цієї побіжної зауваги, а також і того, що інші кілька книжок Хорхе Ґільєрмо Борхес замість публікації знищив власноруч, можна з великою певністю зробити висновок, що його літературні сподівання не знаходили підтримки в істинному таланті.

Одначе в родині Борхесів (схоже, за негласною згодою) письменницький провал Хорхе Ґільєрмо пояснювали іншою причиною — ранньою сліпотою. Отож ми підходимо до кульмінації нашої драми — в тому ж таки «Автобіографічному есеї» Борхес написав: «Уже змалку, коли батька вразила сліпота, в нашій родині негласно вважалося, що я маю здійснити в літературі те, чого обставини не дозволили здійснити батькові. Це було самозрозумілим (а така впевненість значно сильніша за просто висловлені побажання). Всі очікували, що я стану письменником».

Ось тут вона й лежить — загадка-розгадка генія Хорхе Луїса Борхеса. Короткозорий та хворобливий хлопчик, методично цькований у школі своїми аргентинськими ровесниками, хлопчик, чиїм улюбленим місцем був дім, найкращим другом — молодша сестра, а найзбудливішим враженням дитинства — батькова бібліотека, починає писати в шість чи сім років. Народжений у сім’ї, багатій на військових, він змалку вважає свою книжність і нездатність до дій за сором; у сімдесят один рік визнаний цілим світом митець напише: «Все своє дитинство я вважав, що любити мене було б не надто справедливо. Мені здавалося, що я негідний особливої прихильності, і, пригадую, в дні свого народження я потерпав від сорому, бо мене осипали подарунками, а я вважав, що нічого не зробив, аби на них заслуговувати, — що я просто шахрай». Цей хлопчик, що ніжно любить м’якого та розумного батька і не менш ніжно — дбайливу