Білі зуби - Зеді Сміт

Арчі втупився в підлогу:

— Я б не хотів…

— Повір мені, від того ніякого кайфу — витягувати на світло твоє старе-забуте, друже. Я просто намагаюся, щоб ти зрозумів мою ситуацію. Тоді, як і тепер, питання те саме: в якому світі мають рости мої діти? Тоді ти зробив свій вибір. Тепер — моя черга.

Арчі, зауважуючи про себе, що в мові Самада не більше сенсу, ніж це було сорок років тому, грався зубочисткою.

— Му… чому ти тоді просто не перестанеш бачитися з нею?

— Я намагаюсь… я намагаюсь…

— Що — аж така?

— Ні, ну, це не зовсім… я би сказав, що з нею добре, так, це не розпуста… ми цілуємось, обіймаємо одне одного.

— Але не…

— Ні, в прямому сенсі, ні.

— Але хоч якісь…

— Арчібальде, ти думаєш про моїх дітей чи мою сперму?

— Про дітей, — сказав Арчі. — Однозначно про дітей.

— Бо в них уже живе непокора, Арчі. Я бачу це — вона ще мала, але вона росте. Кажу тобі, я не знаю, що діється з моїми дітьми у цій країні. Куди не глянь — все те саме. На минулому тижні Зінат зловила свого малого, коли той курив маріхуану. Наче якийсь ямаєць! — Брови Арчі вмить злетіли. — О, я не мав на увазі нікого образити, Арчібальде.

— Я й не образився, старий. Але не треба судити, поки сам не спробував. Шлюб з Ямайкою сотворив чудо з моїм артритом. Але це так, між іншим. Кажи далі.

— Тепер, візьми сестер Алсани — з їхніми дітьми самі неприємності. Вони не ходять до мечеті, вони не моляться, вони дивно говорять, дивно вдягаються, вони їдять всяку бридоту, вони злягаються бозна з ким. Ніякої поваги до традицій. Це називають асиміляцією, але це насправді зіпсутість. Зіпсутість!

Арчі спробував виглядати шокованим, потім обуреним, бо не знав, що на це сказати. Йому подобалося, коли люди знаходили спільну мову з цим життям. Він собі думав, що люди мають просто жити разом, чи що, в мирі, чи гармонії, чи як це називається.

— КАРТОПЛЯ, БОБИ, ЯЙЦЕ, ГРИБИ! ОМЛЕТ З ГРИБАМИ!

Самад підняв руку і повернувся до стійки:

— Абдуле-Мікі! — заревів він, легко і смішно перекривляючи кокні. — Сюди, будь ласка, шеф!

Мікі зиркнув на Самада, зігнувся до стійки і витер носа об фартух.

— Ти це знаєш уже давно і краще за всіх. Тут самообслуговування, джентльмен. Це вам не чортів «Валдорф».

— Я принесу, — сказав Арчі, сповзаючи зі свого стільця.

— Як він? — тихо спитав Мікі, подаючи Арчі тарілку.

Арчі нахмурився.

— А я шо, знаю? Знов завівся про традиції. Бачиш, хвилюється за своїх синів. Тепер у такому віці легко збитись на манівці, сам знаєш. Не знаю я, що йому на це сказати.

— Кому розказуєш, старий, — мовив Мікі, трясучи головою. — Та сама чортова історія. Візьми мого молодшого. Наступного тижня в суді для неповнолітніх, бо зривав чортові значки з «фольксвагенів». Я йому кажу, ти що нафіг здурів чи зідіотів? Нафіг тобі взагалі було їх зривати? Було б уже вкрасти цілу машину, якщо тобі так припекло. Я маю на увазі — ну нафіг? А він мені: це ідіотство, щоб ходити з Біті-Бойз і рештою пацанів. Ну то шо, кажу я йому, хай-но тільки вони мені до рук — вже ж я їм яйця повідриваю. Отак задурно, щоб ти знав. Жодної поваги до традицій, жодної чортової моралі — це проблема.

Арчі кивнув і взяв серветку, щоб віднести гарячу тарілку.

— Якщо хочеш пораду — а ти хочеш, бо так уже воно є між власником забігайлівки і його клієнтами, — скажи Самаду, що в нього є два виходи. Він може або відіслати їх назад, в Індію…

— У Бангладеш, — виправив Арчі, тягнучи картоплину із Самадової тарілки.

— Однакове лайно. Він може послати їх назад і виховати там між бабусями-дідусями, щоб вони вивчили свою чортову культуру і виросли з грьобаними принципами. Або — хвилинку — КАРТОПЛЯ, БОБИ, МАСЛО І ГРИБИ! ДЛЯ ДВОХ!

Дензел і Кларенс, як завжди повільно, підійшли по гарячі миски.

— Осьо-це масло якесь дивне, — сказав Кларенс.

— Він думає нас отруїти, — сказав Дензел.

— Осьо-ці гриби якісь підозрілі, — сказав Кларенс.

— Він хоче напхати в чоловіка божого чортову їжу, — сказав Дензел.

Мікі хляпнув своєю лопаткою по Дензелових пальцях:

— Оба-на, знайшовся тут розумний. Зміни свою лайняну пластинку — окей?

— Або що? — наполягав Арчі.

— Осьо він хоче вбити старого чоловіка, осьо-о, старого, хорого чоловіка, — бурчав Дензел, поки вони брели на свої місця.

— Болячка б їх роз’їла, цих двох. Вони живуть, бо такі скупі, що не заплатять за кремацію.

— Або що?

— Що?

— Що в іншому разі?

— А, ну так. Другий випадок — це ж очевидно,