Білі зуби - Зеді Сміт
14 вересня 1984
Дорогий мій Арчібальде!
Минуло вже чимало часу, відколи я писав тобі минулого листа, але сьогодні відчуваю поклик написати тобі про дивовижні перетворення в моєму саду, які дуже хвилюють мене ось уже кілька місяців. Щоб зробити мою оповідь трохи цікавішою і коротшою, скажу одразу, що я врешті зважився і викорчував старого дуба з дальнього кутка, і я навіть не знаю, як почати розповідати тобі про наслідки цього мого діяння! Відтепер слабкі рослинки отримують стільки сонця і виглядають такими здоровими, що я навіть беру із них щепи — вперше за все моє життя кожен з моїх дітей тримає вазу з піонами на підвіконні. Усі ці роки я тяжко страждав від нерозуміння людей, що вважали мене недбалим садівником, — тоді як весь цей час винуватцем було старе дерево, що займало півсаду своїм корінням і не давало рости нічому, окрім себе.
Лист продовжувався, але Самад спинився на цьому місці. Роздратований, він спитав Арчі:
— І що я, власне, маю з цього виснувати?
Арчі з мудрим виглядом постукав себе по носі:
— Відрубати, відрубати. Це має бути Міллат. Це знак, старий. Ібельгауфтсу можна довіряти.
А Самад, який переважно не зважав на знаки і постукування по носі, був таким знервованим, що прийняв пораду. Та одразу ж до справи долучилася Поппі (вона була свідома того, що блідне в Самадовій уяві порівняно з проблемою дітей). Вона заявила, що вві сні буквально відчула — це має бути Маджід, і знову це був Маджід. Самад у відчаї дозволив Арчі кинути монетку, але рішення було не так просто виконати — більшість з трьох, більшість з п’яти — Самад не міг довіряти монетці. І так, якщо ви зможете в це повірити, Самад грав у лотерею на власних двох синів, метаючи питання між стінами «О’Коннела», кидаючи душі — ану ж випаде лев чи решка.
Але треба сказати дещо й на їхній захист. Жодного разу не йшлося про викрадення. Якби речі назвалися раптом такими іменами, Самад би вразився і вжахнувся, він спинився б на повному ходу, наче сновида, що ліг спати у гостях і раптом прокинувся і побачив себе у кімнаті господаря із кухонним ножем у руці. Він розумів, що ще не повідомив Алсані. Він розумів, що він забронював політ на 3:00 ранку. Але він абсолютно не розумів, що ці два факти, пов’язані між собою, становлять викрадення. Тож він дуже здивувався, коли побачив о другій ночі 31 жовтня Алсану, що дико завивала, зігнувшись над кухонним столом. Він не подумав: а, вона дізналася, що я маю зробити з Маджідом (врешті і назавжди це став Маджід), бо він не був вусатим злочинцем із вікторіанського роману, та й не бачив він у цьому якогось злочину. Радше, його перша думка була: вона дізналася про Поппі, і через це він інстинктивно повівся, як будь-який чоловік, що скочив у гречку, — він почав із наступу.
— Що — я маю це слухати? — хляп сумкою об стіл для ефекту. — Я цілу ніч працював у тому чортовому ресторані, щоб прийти додому і слухати твою мелодраму?
Алсана здригалася від ридань. Самад врешті зауважив булькаючий звук, який піднімався від її привабливого жирку, що вібрував у просвіті сарі; вона махнула на нього руками і закрила собі вуха.
— Ну, нащо так? — запитав Самад, намагаючись приховати свій страх (він чекав гніву, а що робити зі слізьми?). — Прошу тебе, Алсано: ти справді перебільшуєш.
Вона ще раз махнула на нього рукою, наче могла стерти його цим жестом, потім припідняла трохи своє тіло, і Самад побачив, що булькання не належало Алсані, що вона лежала на чомусь. Радіо.
— Що, на Бога…
Алсана відкинула радіо від свого тіла на середину стола і махнула, щоб Самад ввімкнув його. Чотири звичні гудки, гудки, що супроводжують англійців у всі завойовані землі, продзвеніли в кухні, і одразу Літературною Мовою прозвучало таке:
— Ви слухаєте Світову Службу Бі-бі-сі, 3-тя година 00 хвилин. Сьогодні була вбита місіс Індіра Ганді, прем’єр-міністр Індії. Її застрелили власні охоронці-сикхи в акті відкритого бунту, коли вона прогулювалася в саду свого делійського будинку. Без сумніву, це вбивство було помстою за операцію «Голуба зірка», штурм найвищої святині сикхів у Амрітсарі минулого червня. Громада сикхів, відчуваючи загроженість своєї культури…
— Досить, — сказав Самад, вимикаючи радіо. — З неї все одно не було користі. Чорт! Ні з кого з них немає пуття. І яке кому діло, що там в тій Індії, в тій помийній ямі відбувається. Господи Боже… — ще до того, як він сказав це, сам здивувався, навіщо було це казати, чому він був сьогодні таким злісним. — Ти направду патетична. Мені цікаво: де були б ці сльози, якби я вмер? А ніде — тебе більше обходять якісь корумповані політики, яких ти ніколи на очі не бачила. Ти знаєш, що ти ідеальний приклад байдужості мас, Алсі? Ти це знаєш? — сказав він, наче до дитини, взявши її за підборіддя. — Плачеш за багатими і сильними, які зневажать напісяти на тебе. Думаю, наступного тижня ти ревітимеш, бо принцеса Діана зламає собі нігтя.
Алсана зібрала всю слину, яку тільки міг вмістити її рот, і плюнула на нього.
— Бганчут! Я не за нею плачу, ти, ідіот, я плачу за своїми друзями. Проллється кров на наших вулицях вдома через цих двох — Індію і Бангладеш. Будуть повстання — ножі, рушниці. Смерть на вулиці, я бачила її. Це буде, як Магшар, Судний День — люди вмиратимуть на вулицях, Самаде. Ти це знаєш, і я знаю. І в Делі буде найгірше, там завжди найгірше. Я маю родину в Делі, маю там друзів, колишніх коханців…
Тут Самад дав їй ляпаса, частково за коханців,
