Білі зуби - Зеді Сміт

м’які перекати дідівської говірки або прагне ефектно зрикошетити червону кулю від бортика прямо в лузу, буде дуже розчарований, бо не знайде ні ірландськості, ні більярду. Натомість він побачить стіни в гобеленниках, репродукції кінних перегонів Джорджа Стабба, якісь невідомі східні письмена в рамочках — і все це в безладі. Подорожній озирнеться в пошуках стола для снукера, а натомість побачить негра із жахливими вуграми на обличчі, який стоїть за стійкою і смажить яєчню з грибами. Око спиниться на ірландському прапорі, скріпленому з картою Арабських Еміратів і так розвішаному від стіни до стіни, щоб він відгороджував негра від решти відвідувачів. Потім спантеличений подорожній відчує на собі кілька пар очей — одні поблажливі, інші недовірливі; нещасливий незнайомець побреде геть. Задкуючи, чіпляючись за картонне зображення Віва Річардса[2] в повний зріст.

«О’Коннел» — це місце, куди приходять сімейні чоловіки, щоб побувати в іншій сім’ї. На відміну від кревних зв’язків, тут свій статус треба заслужити; потрібні роки самозреченого волочіння-просто-так, чортзна-що-робіння, об-стінку-опирання, дуття-на-вітер, спостерігання-за-нічим — все це вимагає більше самозречення, аніж бездумна мить продовження роду. Потрібно знати місце. Наприклад, є цілком певні причини, чому «О’Коннел» став ірландським більярдним клубом без більярдних столів, який, до того ж, належить власникам-арабам. І є причини, чому прищуватий Мікі зготує вам картоплю, яйця і боби, картоплю і боби або боби, яйця, картоплю і гриби, але, за жодних обставин, не картоплю, боби, яйця і шинку. Треба бути старим перцем, щоб знати таке. Пояснення потім. А поки що достатньо сказати, що в «О’Коннелі» був Арчин та Самадів другий дім; уже десять років вони приходили сюди між шостою (Арчі закінчував роботу) і восьмою (Самад розпочинав її), щоб побалакати про все, від Об’явлення починаючи і закінчуючи цінами на сантехнічні роботи. І про жінок. Про гіпотетичних жінок. Якщо повз заляпані жовтком вікна «О’Коннела» проходила жінка (від часів царя гороха всередину не заходила жодна жінка), вони вишкірялися і розводились — залежно від Самадової релігійної налаштованості у той вечір — про те, чи хтось би викинув її з ліжка, якби поспішав, про відносну користь колготок і панчішок, і врешті переходили до великих дебатів: малі груди (зате стоять) versus великі груди (зате звисають). Але ніколи не йшлося про реальну жінку, зі справжньої плоті і крові, вологу і спітнілу жінку. Жодного разу дотепер. Так безпрецедентні події останніх кількох місяців визначили зібрання в «О’Коннелі» раніше, ніж зазвичай. Самад врешті зателефонував Арчі й висповідався у всьому: він збрехав, він брехав; його бачили його діти, і тепер вони в нього перед очима вдень і вночі.

Арчі трохи помовчав і сказав:

— Розтуди його за ногу! Тоді зустрічаємося о четвертій. Розтуди його…

Отакий він був, Арчі. Спокійний у кризовій ситуації.

Але вже була четверта тридцять, а Арчі і не пахло, з відчаю Самад погриз усі нігті до самої кутикули і плюхнувся на стійку, носом об скло, за яким зберігались гамбургери, перед самими очима — листівка з вісьмома визначними місцями графства Антрім.

Мікі, шеф, офіціант і власник, який пишався тим, що знав кожного свого відвідувача на ім’я і розумів, коли хтось виходив з ладу, віддер Самадового носа від скла лопаткою для яєчні.

— Оба-на.

— Привіт, Мікі, як справи?

— Та по-старому, все по-старому. Але чо ти про мене? Ти мені скажи, що нафіг з тобою таке? Га? Га? Я ж тебе бачив, щойно ти поріг переступив, Саммі. Писок витягнувся як лайно. Ну, можеш сказати старому Мікі.

Самад застогнав.

— Оба, нє. Не те, що ти подумав. Я симпатична сторона сервісу, я сервіс нафіг посмішкою, я б ващє носив червоний галстук і червону шапочку, наче лайнюк з «Містера Бургера», якби мій чортів казанок не був таким великим.

Це не була метафора. У Мікі була нереально велика голова, наче його прищі потребували більше місця і одержали дозвіл на перепланування.

— У чому справа?

Самад подивився на велику червону пику Мікі.

— Просто я чекаю на Арчібальда, Мікі. Не турбуйся. Зі мною все в порядку.

— Ранувато, нє?

— Перепрошую?

Мікі звірився з годинником на задній стіні, годинником з палеолітичними інкрустаціями засохлого яйця на циферблаті:

— Кажу — ранувато, нє? Для тебе і для малого Арчі. Ти приходиш о шостій. Порцію картоплі, бобів, яєшню і гриби. І один омлет з грибами. Єсно, ще залежить від пори року.

Самад зітхнув:

— Маємо багато про що поговорити.

Мікі закотив очі:

— Сподіваюсь, не про Мангі Панді як-там-його-засранця знову, правда? Хто кого підстрелив, хто кого повісив, мій дід керував пакі чи чим-він-там-засранець-керував, наче кожний нещасний засранець важна птиця. Ви мені розлякуєте клієнтів. Ви створюєте… — Мікі погортав свою нову біблію, «Пожива для Думки: Путівник для менеджерів і працівників харчової промисловості — стратегія орієнтації на клієнта і відносини з покупцями». — Ви створюєте синдром повторення, який заважає цим всім пацанам одержувати смакові враження.

— Ні, ні, ми не будемо про мого прадіда. Сьогодні інші речі.

— О, типу дякую. Синдром повторення, от шо це таке. — Мікі голосно закрив свою книжку. — Я подаю «Салл», старий. Як на 4,95 — то просто супер. А, так, про муллу, — відірвешся сьогодні? — спитав Мікі, підморгуючи вниз.

— Я мусульманин, Мікі, і я більше не приймаю.

— А, ну єсно, шо так, ми всі брати і все таке — але ж, старий, чоловіку треба жити. Ну а шо, не так.

— Не знаю, Мікі. А що — так?

Мікі ляснув Самада по плечі:

— Єсно шо так! Казав я колись своєму братові