Білі зуби - Зеді Сміт

— Очевидно?

— Прийняти це. Йому доведеться прийняти це, нє? Тепер ми всі англійці, старий. Хочеш того чи ні — терпи, сказав півень підливі. Отак, п’ятдесят на п’ятдесят, Арчібальде, старий. Золотий вік ланчів за талонами минув.

Золотий вік харчових талонів минув уже десять років тому. Десять років Мікі говорив одне й те саме: «Золотий вік талонів на ланч минув». І це подобалося Арчі в «О’Коннелі». Усе запам’ятовувалося, нічого не губилося. Історію ніколи не переглядали і не тлумачили, не пристосовували, не відбілювали. Історія була такою твердою і такою простою, як крапля жовтка, намертво присохла до годинника.

Коли Арчі повернувся до столика номер вісім, Самад був не те, щоб зовсім не в собі, але й не зовсім у собі.

— Арчібальде, ти не там повернув на Ганзі? Ти не слухав, про що я тобі говорю? Я зіпсований, мої сини скоро будуть зіпсовані, всі ми будемо горіти в пекельному вогні. Це важлива проблема, Арчібальде.

Арчі широко посміхнувся і вкрав ще одну картоплину:

— Проблеми вже нема, старий!

— Як то немає?

— Отак, вирішена. Тобто, як бачу ситуацію я, в тебе є два виходи…

Десь на початку цього століття королева Таїланду пливла на кораблі, у супроводі численних придворних, слуг, служниць, омивачів ніг і куштувальників їжі, аж раптом стерно наштовхнулося на більшу хвилю і королеву викинуло за борт, у бірюзові води Ніппон-Кай, де, незважаючи на її благання про допомогу, вона потонула, бо ніхто на кораблі не допоміг їй. Неймовірне для зовнішнього світу, пояснення цього було очевидним для тайців: традиція (вона збереглася по сьогодні) вимагала, щоб жоден чоловік і жодна жінка не мали права торкатися королеви.

Якщо релігія — опіум для народу, то традиція — ще небезпечніший анальгетик, просто тому, що ніхто не бачить небезпеки. Якщо релігія — це джгут, пульсуюча вена і голка, то традиція цілком домашня в приготуванні: макові зернята в чай; солодке кокосове молоко, заправлене кокаїном; такі речі готувала ваша бабуся. Для Самада, як і для тайців, традиція дорівнювала культурі, а культура вела до коренів, і це була правда, це були непорушні принципи. Це не означало, що він міг жити за цими принципами, зв’язаним ними, визначеним ними, але корені є корені, і це благо. Ви нічого не досягнете, якщо будете розказувати йому, що бур’ян теж має клубні, чи що першою стадією парадонтозу є щось зіпсуте, деградоване глибоко у яснах. Корені були порятунком, канатом, який кидають потопаючому, — Врятуйте Наші Душі. І чим далі відносило Самада в море під впливом солодкоголосої сирени Поппі Барт-Джонс, тим більше він переконувався, що мусить забезпечити своїм синам корені на березі, глибокі корені, які жоден шторм і жодна буря не зможе зруйнувати. Легко сказати! Він сидів в убогій Поппіній квартирці, думаючи про власні домашні справи, коли йому спало на думку, що в нього більше синів, ніж грошей. Якщо він вирішить відіслати їх назад, йому будуть потрібні два посаги для діда та баби, дві частки на школу, дві частки на одяг. А він заледве міг оплатити авіаквитки.

Поппі сказала:

— А як щодо твоєї дружини? Вона з багатої сім’ї, чи не так?

Але Самад ще не повідомив Алсану про свій план. Він закинув щойно пробну вудочку, натякнувши мимохідь про саму лише можливість Кларі, коли та полола свою клумбу. Як би вона відреагувала, якщо хтось, керуючись кращим майбутнім Айрі, забрав дитину кудись у краще життя? Клара випрямилась і занепокоєно вглянулась у його обличчя, а потім розреготалася — довго і голосно.

— Тому, хто таке зробив би, — сказала вона врешті, підносячи раптом величезні садові ножиці до його паху, — відрубати! Відрубати!

«Відрубати, відрубати», — подумав Самад; він визначився, що йому робити.

— Лише одного?

«О’Коннел» знову, шоста двадцять п’ять. Порцію картоплі, боби, яйце і гриби. І один омлет з грибами і горошком (сезонна модифікація).

— Тільки одного?

— Арчібальде, будь ласка, не кричи.

— Я сказав те, що сказав. Відрубати. Відрубати, — він розділив смажене яйце на своїй тарілці. — Іншого виходу немає.

— Але…

Арчі напружував мізки, як лише міг. Знов те саме. Ну чому люди не можуть просто собі жити, жити собі разом, у мирі, гармонії чи що. Але він нічого такого не сказав. Він сказав тільки:

— Але… — і потім, — але… — І врешті: — Але котрого?

І це сягло (якщо врахувати переліт, посаг, перший внесок за навчання) трьох тисяч двохсот сорока п’яти фунтів. Відколи грошове питання було вирішене — так, він перезакладе будинок, ризикне своєю ділянкою, що для емігранта найбільша помилка, — залишалося вибрати дитину. Першого тижня він думав про Маджіда, точно про Маджіда. Маджід мав царя в голові, Маджід швидше освоїться, швидше вивчить мову, та й Арчі мав правомірний інтерес залишити Міллата тут, бо малий був найкращим нападником, який будь-коли грав за футбольну команду «Віллесден Атлетік» (до п’ятнадцяти). Тож Самад почав таємно збирати Маджідів одяг, організував окремий паспорт (він вирушить із тітонькою Зінат 4 листопада) і замовив слово в школі (довгі вимушені канікули, чи не можна було б узяти із собою домашню роботу, щоб не відставати, тощо).

Але наступного тижня плани змінилися і претендентом став Міллат, бо Маджід був усе-таки улюбленцем Самада, він хотів бачити, як той зростатиме, а Міллат більше потребував морального покріплення. Тож тепер Самад тягнув його одяг, організовував його паспорт, шепотів його ім’я в потрібні шкільні вуха.

Наступного тижня до середи це був Маджід, а після середи Міллат, бо Арчі отримав листа від старого друга по листуванню Горста Ібельгауфтса і, вірячи у профетичні якості Горстових послань, приніс конверт Самадові: