Білі зуби - Зеді Сміт
— Та ну, не сміши мене. Вона просто бездомна і розумово… не зовсім здорова, хіба це означає, що вона хоче комусь зла?
Самад зітхнув:
— По-перше, вона не бездомна. Вона покрала коробки з-під велосипедів з усього Західного Гемпстеда і влаштувала з них неабияку конструкцію у Форчун-Грін. А по-друге, вона не «бідна жінка». Усі бояться її духу, вона отримує безкоштовну їжу у всіх продуктових крамничках Північного Лондона, відколи закляла Рамчандра-плейс і за місяць там повністю зупинився бізнес… — А чудове повнувате тіло вже починало добряче пітніти, бо він змінив передачу у відповідь на прискорення Божевільної Мері на тому боці вулиці. Захекуючись, він прошепотів:
— І вона не любить білих.
Поппі здивовано подивилася на нього:
— Справді? — сказала вона, наче для неї це була якась дивина, і обернулася, щоб допуститися фатальної помилки — подивитись. В одну мить Мері була вже біля них.
Смачний плювок вцілив Самадові межи очі. Він витер його, притягнув Поппі до себе та спробував обійти Божевільну Мері і пірнути у дворик церкви Святого Андрія, але палиця гуду впала їм під ноги, прокреслюючи в ріні та пилюці лінію, яку не можна було переступити.
Вона заговорила повільно, із такою злою гримасою, що лівий бік її обличчя виглядав спаралізованим:
— Ти… нащо-ось… ви… тріщилася?
Поппі встигла верескнути:
— Ні!
Божевільна Мері вдарила Поппі палицею по руці та повернулась до Самада:
— Ти, сер! Ти… нащось ви-и-итріщився?
Самад захитав головою.
Раптом вона почала завивати:
— ЧОРНИЙ! ВОНИ ЛОВЛЯТЬ ТЕБЕ ВСЮДИ, ДЕ ТИ ХОДИШ!
— Прошу вас, — затинаючись з переляку, сказала Поппі. — Ми не хочемо проблем.
— ЧОРНИЙ! — їй подобалося говорити, ритмічно розтягуючи фрази. — ЦЯ СУКА ХТІЛА БИ, ЩОБ ТИ ЗГОРІВ.
— Це наша справа… — почав був Самад, але другий плювок спинив його.
— В горах і долах тебе упіймають, тебе упіймають, в горах і долах тебе чорт злигає, — вона проказала це сценічним півшепотом, хитаючись у такт із розставленими руками, задерши палицею гуду підборіддя Поппі Барт-Джонс.
— Шо вони робили з нашими тілами — вони вбивали нас і робили з нас рабів. І як це вирішити?
Божевільна Мері підняла підборіддя Поппі вище і перепитала:
— ЯК ЦЕ ВИРІШИТИ?
Поппі схлипувала.
— Будь ласка… Я не знаю, що ви від мене хочете…
Мері прицмокнула і знов обернулася до Самада:
— ЯК ЦЕ ВИРІШИТИ?
— Я не знаю.
Мері огріла його палицею по литках:
— ЯК ЦЕ ВИРІШИТИ, ЧОРНИЙ?
Божевільна Мері була жінкою разючої краси: благородне чоло, крупний ніс, непідвладна віку чорна лискуча шкіра і довга шия, про яку мріють королеви. Але Самад бачив лише її страшні очі, що палали злістю на межі повного колапсу, він бачив їх, вони говорили до нього одного, саме до нього. Поппі тут була ні при чому. Божевільна Мері дивилась і впізнавала його. Божевільна Мері побачила побратима. Вона вгледіла в ньому божевільного (а це знак); він знав, що вона розгледіла злого чоловіка, мастурбатора, заблукалого чоловіка, що покинув своїх дітей, чужинця в чужій землі, затиснутого кордонами… чоловіка, якого треба було сильніше потрусити, і він побачить сенс. Чого б інакше вона вибрала його із цілої вулиці людей? Просто вона розпізнала його. Просто вони були споріднені душі, він і Мері, обидва далекі від світу сього.
— Сатьяграха, — сказав Самад, дивуючись власному спокою.
Божевільна Мері, незвикла до того, щоб отримувати на свої питання відповіді, здивовано витріщилась:
— ЯК ЦЕ ВИРІШИТИ?
— Сатьяграха. Це санскритське «правда і твердість». Слово Ганді. Насправді, він не сповідував «пасивного опору» або «громадської непокори».
Божевільна Мері стала хапати повітря, здригатися і клясти, але Самад відчув, що вона слухала, її мозок намагався перетравити чужорідні слова.
— Цих слів йому було замало. Він хотів показати, як те, що ми називаємо слабкістю, має стати силою. Він розумів, що інколи бездіяльність досягає найвищої мети. Він був індусом. Я мусульманин. Моя подруга…
— Римокатоличка, — тремтячи сказала Поппі. — Пропаща.
— А ви? — почав Самад.
Божевільна Мері кілька разів пробурмотіла «хрін, сука, расклат» і плюнула на землю, з чого Самад зрозумів, що вона пом’якшала.
— Я хочу сказати…
Самад глянув на купку методистів, які, почувши шум, занепокоєно збиралися під Святим Андрієм. Його впевненість росла. У Самаді завжди жив нереалізований проповідник. Усе-знаю, ходжу-і-повчаю. Дайте йому маленьку аудиторію і більше свіжого повітря, і він завжди переконував себе, що все знання у всесвіті належить йому.
— Я хочу сказати, що життя — великий храм, так? — він вказав на потворну цегляну будівлю з її тремтячими віруючими. — В ньому широкі проходи, — він обвів рукою море чорних, білих, коричневих, жовтих, які снували туди-сюди центральною вулицею. Показав на альбіноску біля «Кеш-енд-Кері», яка продавала ромашки, вирвані з церковної клумби. — Я і моя подруга хотіли б піти далі цими широкими проходами, якщо ти не проти. Повір мені, я розумію те, про що ти говориш, — сказав Самад, надихаючись прикладом іншого великого проповідника Північного Лондона — Кена Лівінгстона. — Мені теж непросто — всім непросто у цій країні, новій і звичній для нас водночас. Ми розщеплені люди, так.
І тут Самад зробив те, чого ніхто не робив із Божевільною Мері ось уже
