Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

Уночі я будував логічні ряди: мовчання — золото, мовчання — знак згоди, нафта — чорне золото, цукор — біла смерть. Безсоння ввело мене в якийсь дивний стан. Якби це було позаминуле століття, я провів би темну пору доби на самоті за карточним столиком. Розкладав би пасьянс і попивав шампанське.

— Ти ж сьогодні швидко повернешся? — запитує Світлана.

— Поки що не знаю.

— Ввечері прийде Жанна, — з обережністю повідомляє вона.

Я бачу краєчком ока, як вона насторожується в очікуванні моєї реакції.

— Гаразд, — несподівано для самого себе кажу я.

Аромат парфумів, залишений Жанною з Об’їзної, зберігся у моїй пам’яті. Здається, я навіть сумував за ним. А тут ще й репортаж про життя проституток в одній із газет. Хоч бери сідай та плач! Життя здатне штовхнути людину на що завгодно. От і мене життя в образі Догмазова штовхає туди, куди б я сам навряд чи пішов. Виходячи з цього, Жанну на Об’їзну також вивело життя у чиїйсь подобі. А, можливо, що саме життя. Брак грошей, беспросвітні злидні.

— Де вона живе? — цікавлюся я, порівнюючи смарагдову краватку з темно-зеленою сорочкою та темним, але не чорним піджаком.

— З мамою на Борщагівці. В однокімнатній квартирі.

Я так і думав.

— Що ти вдягнув?! — У Світланиному голосі відчай. — Ти ж не в театр збираєшся! Це туди треба вдягатися в нудне чорно-біле вбрання! Ти ж по телевізору бачив президента і його оточення!

Дійсно бачив! Згадую без жодних проблем. Справді, безколірне оточення, безколірні костюми. Я теж мушу стати безколірним, щоб не викликати ні в кого ні відчуття небезпеки, ні роздратування.

Як легко вдягати білу сорочку, чорну краватку і сірий костюм. Добре, що в мене все це є. Костюм придбав колись, щоб одягти на похорон. Відтоді й вдягав його тільки на похорони. Кілька разів.

96

Київ. Грудень 2015 року.

Незвично підніматися чорними сходами, що в будинку на Десятинній. Та ні, тут чисто, але немає жодної килимової доріжки і нормального освітлення. Просвіти вузькі, повітря важке. Попереду йде Коля Львович.

Зупиняємося на моєму поверсі. Я задираю голову і бачу відеокамеру, націлену на дерев’яні двері з бронзовою ручкою.

Коля Львович багатозначно дивиться на мене. Потім ключ прослизає у шпарину. Неголосне клацання — і двері відчиняються.

— А де вона зараз? — цікавлюся я, розуміючи, що ввечері ніхто медогляд не проходить.

— Ми розшукали її шкільну подругу з Донецька. Зробили так, що саме сьогодні ввечері вона проїздом у Києві. Зараз сидять у ресторані.

Квартирка в Майї не дуже. Кухонька, комора, маленький хол і спальня. На перший погляд усе стерильно. Принаймні на кухні. Перш за все заходимо туди.

Коля Львович вмикає всюди світло. Я зазираю в холодильник. Мені цікаво, чим вона харчується. Літрова банка солоних огірків, літрова банка помідорів, у дверцятах півпляшки горілки «Nemiroff», пепсі-кола. У найнижчому ящику для овочів чорна редька та буряк.

Озираюсь, щоб поділитися міркуваннями з головою адміністрації, але він десь зник. Зазираю до ванної кімнати. Цілковитий мінімум. Мило і звичайний болгарський шампунь. Дуже дивно, як для дружини олігарха!

— Пане президенте! — гукає мене Коля Львович, визираючи зі спальні. — Підійдіть-но сюди!

У спальні півтораспальне ліжко, яке впирається у стіну, під протилежною стіною — письмовий стіл. У куті — телевізор на тумбі.

— Ну й що? — запитую я.

Коля Львович ловить мій погляд і спрямовує його на стіну над ліжком. Там у рамці під склом якась незрозуміла кольорова фотографія. Спочатку я розумію, що на ній багато червоного кольору, але є ще й сріблясті лінії. Але сфокусувати свою увагу чомусь не виходить.

— Ну що там? — ліниво цікавлюся я.

— Хвилинку! — Коля Львович знімає туфлі, вилізає на ліжко і знімає зі стіни фотографію. Простягає її мені.

Світло у спальні слабке і, здається, тремтить.

Я йду з фотографією на кухню й кладу її там на столик. Нахиляюся. У роті виникає смак крові. Як у дитинстві, коли порізаний палець першим ділом засовуєш собі в рот.

Фотографія медична. Знімок зроблено під час операції. Людська грудна клітка, розверста й зафіксована блискучими хромованими затискачами і щипцями в такому положенні. Посередині — серце, пронизане білими і голубими венами, жилами, судинами. Верхні судини серця перетиснені синенькими й жовтенькими прищіпками. Таке відчуття, що це не серце, а міна сповільненої дії, а синенькі та зелененькі штучки — це дроти, які треба від’єднати, щоб міна не вибухнула.

— Як ти гадаєш, чиє це? — запитую я неголосно.

— Зрозуміло чиє! — відповідає з-за спини Коля Львович. — Її. Колись було її. Вірніше колись було його... його...

— Замовкни! — перериваю я його заїкання. — Зробиш мені копію. Зрозумів?

— Навіщо? — дивується він.

Я обертаюсь.

— Так-так. І навіть завтра! — Його голос змінюється. Він починає кивати головою, як китайський болванчик.

Раптом у його кишені задзвонив мобільний.

— Зрозумів, — відповів він у мініатюрну слухавку-телефон. — Гаразд!

— Вона вже виходить з ресторану, — повідомляє він мені.

— Молодець! — кажу я.

— Хто? Вона?

— Ти молодець. Ти за всіма стежиш?

— Стежить моя служба, я тільки стежу, щоб стежили. Державні інтереси потребують великої уваги.

— От і я кажу: молодець! Так і далі тримай!

97

Київ. Липень 1985 року.

— Тут прямо, потім повернете ліворуч і відразу побачите триповерховий будинок! — пояснює нам з мамою старенька.

Дощ накрапає. Мама тримає у руках розкладну парасолю. Позирає на небо, розмірковуючи чи варто розкривати парасолю через оці дрібні краплини.

Ми йдемо в міську лікарню номер сімнадцять. Туди вчора ввечері перевели Дмитра. Добре, що це хоч поруч із божевільнею. Мама схвильована.

Заходимо у двір.

— Травматологія? — перепитує лікарняний двірник. Мітла в його руках завмирає. Він обертається до лікарні. — Здається, перший поверх. Але ви йдіть не через приймальню, а через другі двері, що там, ліворуч!

Дмитра ми знаходимо швидко. Він лежить у третій палаті. Палата невелика. Три ліжка. На одному лежить милиця. Друге охайно застелене. Мабуть, вільне. На третьому — Дмитро з перев’язаною головою.

— Ти що, ідіот? — налітає на нього мама. — Хіба ж так можна? На