Білі зуби - Зеді Сміт

— А ви, молоді люди, не розказуйте байок. Байки псують зуби.

— Це правда, містере Дж. П. Гамільтон, він справді воював, — сказав Маджід, як завжди примирливо, як завжди, шукаючи компромісу. — Його поранили в руку. У нього є медалі. Він був героєм.

— А коли у тебе зіпсуті зуби…

— Але це правда! — заволав Міллат, копаючи тацю, яка стояла між ними на підлозі. — Ви, чортів старий дурень!

— А коли в тебе попсуті зуби, — продовжив містер Гамільтон, дивлячись у стелю, — ааа, їх тоді вже не повернеш. Вони вже не будуть виглядати так гарно, як колись. Кицюні вдруге не подивляться на тебе — ні за кохання, ні за гроші. А поки ти молодий, то гляди свої треті моляри. Їх, здається, називають зубами мудрості. За ними треба дивитися в першу чергу. Це була моя помилка. У вас ще їх, мабуть, нема, але у моїх правнуків уже почали різатися. Проблема із зубами мудрості в тому, що ніколи не знаєш, чи вони помістяться у тебе в роті. Це єдиний орган, для якого ще треба дорости. Мусиш бути достатньо великим, щоб вони вмістилися, розумієте? Бо якщо ні — то, хай мені грець, — вони ростуть, як покручі, або ще гірше, не ростуть взагалі. Вони застрягають у кістці, — це називається, по-моєму, імпакція, — і тоді виникають страшні, просто страшні інфекції. Пророщуйте їх якомога раніше — ось що я кажу своїй онуці Джоселін для її синів. Ви просто зобов’язані це робити. Це не можна змінити. Якби ж то я це зробив свого часу. Якби ж то я похопився, коли ще не було пізно. Бо це батьківські зуби, я певен, що зуби мудрості передаються по батьківській лінії. Мусиш бути достатньо великим для них. Бачить Бог, я для своїх був замалим… Ото виймайте і чистіть їх тричі на день, якщо моя порада щось для вас важить.

Поки містер Дж. П. Гамільтон похопився глянути, чи важить щось його порада, троє темношкірих гостей уже втекли, прихопивши із собою торбу яблук (яблук, які він збирався попросити Джоселін змолоти в комбайні); ноги в руки і бігцем куди-небудь до клумби, до шматочка міських легень, кудись, де б можна було вільно дихати.

Тепер діти знали місто. Вони дізналися, що місто породжує Божевільних. Вони знали містера Біле Обличчя, який розгулював по Віллесдені із пофарбованим набіло обличчям і синіми губами, у колготках і гірських черевиках; вони знали містера Газету, високого худющого чоловіка в довгому, до кісточок, плащі, який щодня сидів у бібліотеці Брента, витягав зі свого дипломата свіжі газети і методично дер їх на шматки; знали вони і Божевільну Мері, чорну вуду із червоним обличчям, чия територія простягалася від Кілбурн до Оксфорд-стрит, хоча чаклувала вона із коробки у Західному Гемпстеді; вони знали містера Перуку, в якого не було брів і котрий носив штучне волосся не на голові, як годиться, а на шнурочку на шиї. Але ці люди декларували своє божевілля — вони були кращими, не такими жахливими, як містер Дж. П. Гамільтон, — вони виставляли свою недугу напоказ, вони були цілком божевільні, а не так — однією ногою там, другою — тут. Вони були справжніми божевільними, у шекспірівському сенсі, вони говорили осмислено, коли ви цього найменше чекали. У Північному Лондоні, території, яку місцева рада ухвалила колись перейменувати на Нірвану, було цілком нормально почути дикі слова з уст білолицього, синьогубого чи безбрового перехожого. На тому боці вулиці чи на іншому кінці вагона метро вони використовували свій шизофренічний талант, щоб поєднати непоєднуване (розгледіти цілий світ у піщинці, розгорнути оповідь з нічого), щоб загадати вас, заримувати вас, вилаяти вас, як цуценят, щоб сказати вам, ким ви є і куди зараз прямуєте (переважно у напрямку Бейкер-стрит — більшість сучасних провидців їздить лінією «Метрополітан»), і навіщо. Але місто не цінує їх. У нас у кістках закладено, що вони прийшли, аби потривожити нас, що вони ганьблять нас, коли хиткою ходою просуваються по салону автобуса, вирячкуваті, з прищем на носі, вони йдуть, щоб неуникно запитати нас, чого ми витріщились. Чого ми, в біса, витріщились? Лондонці розробили щось на зразок захисного механізму — вони навчилися не витріщатися, ніколи не дивитися в очі, за будь-яких умов уникати цих очей із питанням «Чого ти витріщився?» — щоб не казати цього боягузького, жалюгідного, нікому не потрібного «Нічого». Так, якщо є здобич (а ми є здобиччю божевільних, які переслідують нас, палаючи бажанням повідати свою правду нещасному пасажиру), то є і мисливець, і справжні професіонали сьогодні вже відмовляються від старої зачіпки «Чого ти витріщився?» і переходять до більш екзотичних варіантів. Візьміть бодай Божевільну Мері. О, принципи ті самі, впійманий погляд, але вона бере вас на мушку вже із сотні, двохсот, навіть трьохсот ярдів, і хай лиш на мить упіймає ваше око, то вже кричить на всю горлянку, трясучи дредами, пір’ям і шматтям, вимахуючи палицею гуду, і підбігає, щоб плюнути на вас і почати свою прокламацію. Самад знав про це — вони вже зустрічалися, він і червонопика Божевільна Мері; одного разу йому навіть довелося сидіти біля неї в автобусі. Якогось іншого дня Самад би віддячив їй по заслузі. Але сьогодні він чувся винним і вразливим, сьогодні він вів за руку Поппі, і вже скрадалися сутінки; він не був готовий до Божевільної Мері та злого правдоплюйства, її потворного божевілля — і звісно, саме тому вона підкрадалася до нього, навмисно переслідувала його на Черч-роуд.

— Задля твого ж добра, не дивись, — сказав Самад. — Просто йди, йди прямо. Я не знав, що вона заходить аж так далеко у Гарлесден.

Поппі якомога непомітніше зиркнула на кольорову масу, що стрибала вулицею на уявному коні, їй стало смішно:

— Хто це?

Самад пришвидшив крок:

— Це Божевільна Мері. І вона