Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Хазяїн пильно оглянув його похилену потилицю. Тоді запитав:

— Підписав?

— Ні,— відповів голос.

— То підписуй же, хай тобі чорт! — І, коли знов затихло шкрябання пера по паперу, додав: — Дати не став. Я сам поставлю, коли буде потрібно.

Голова містера Уайта і тепер не підвелася. Звідти, де я сидів, було видно, що пальці його досі тримають ручку, а перо так і застигло в кінці останньої літери його прізвища.

— Дай сюди,— звелів Хазяїн.

Містер Уайт встав, повернувся, і я поглянув на його понурене обличчя, щоб побачити, який на ньому вираз. В очах, які він проніс повз мене, вже не прозирало благання. В них не прозирало нічого. Вони були заціпенілі й безвиразні, мов двійко сірих устриць на половинках скойок.

Він подав папірець Хазяїнові, а той прочитав його, згорнув і кинув на ліжко, біля якого сидів.

— Атож,— мовив Хазяїн,— я сам поставлю дату, коли буде треба. І якщо буде треба. Все залежатиме від тебе самого. А знаєш, Байреме, не розумію, чому я з самого початку не взяв у тебе такої заяви без дати. У мене ж їх ціла купа. Але тебе я не розкусив. Раз поглянув тоді на тебе й сказав собі: ет, пусте, з цим старим мудаком клопоту не буде. Думав, таке воно затуркане, то й саме розуміє, що господь наш милосердний не судив йому бути багатим. Де вже там, мовляв, йому кудись пнутися. Пусте, думав, у ньому не більше запалу, ніж у мокрій ганчірці на підлозі ванної у пансіоні для старих дів. Я помилився в тобі, Байреме, і щиро це визнаю. Виявляється, ти всі свої півсотні років тільки й чекав щасливої нагоди. Чекав, коли тобі всміхнеться доля. Беріг свою дрібку сили, як той хирляк до шлюбної ночі. Усе чекав своєї великої нагоди, і ось вона тобі випала, і все начебто повернуло на інше. Але… І він знову тицьнув пальцем на містера Уайта.— Але ти помилився, Байреме. То була не твоя нагода. А твоєї ніколи не буде. Таким, як ти, вона не випадає. А тепер забирайся геть!

І містер Уайт забрався. Він зник майже безгучно: от тільки-но був тут — і вже немає. Лишилося тільки порожнє місце, що його досі займало інше порожнє місце на ім’я Байрем Б. Уайт.

— Ну,— сказав я Хазяїнові,— ти, я бачу, відвів душу.

— Хай їм чорт,— озвався він.— Щось у них таке в очах, що годі стриматись. Хоч би й оцей — він же ладен твоє харкотиння лизати, і ти це добре бачиш, то як же з ним інакше.

— Еге ж,— підтакнув я,— це такий, що без мила тобі в ту дірку полізе.

— Я його ні до чого не силував,— похмуро мовив Хазяїн.— Ні до чого. Він міг не казати того, що я йому велів. Міг не слухати мене. Міг просто встати і вийти за двері. Міг поставити дату на цій заяві і вручити її мені. Міг ще багато чого зробити. А зробив? Дідька лисого! Куди йому. Він лише стоїть і кліпає очима, і тулиться тобі до ніг, мов собака, якого збираєшся побити, і, їй-богу, ти себе так почуваєш, ніби як не поб’єш його, то переступиш волю божу. Отож і б’єш, бо цим допомагаєш такому Байремові виконати його призначення.

— Мене воно, звісно, не стосується,— сказав я,— але через що такий гвалт?

— Ти не читав газети?

— Ні, я ж був у відпустці.

— І Сейді нічого тобі не сказала?

— Я щойно приїхав,— пояснив я.

— Річ у тім, що Байрем придумав такий собі планчик, як йому забагатіти. Злигався з компанією ділків, що гріють руки на нерухомому майні, заручився підтримкою Хемілла з відділу земельних податків. Добре дільце, та тільки вони хотіли загребти всі прибутки собі, а хтось образився, що його не взяли в пай, та й роздзвонив про це субчикам Макмерфі в законодавчих зборах. Ну, нехай я тільки доберуся до нього…

— До кого?

— До того, хто роздзвонив про це братії Макмерфі. Він мав звернутися до Даффі. Усі знають, що скарги розглядає він. А тепер на нас звалилася судова справа.

— Проти кого?

— Проти Байрема.

— А з Хеміллом як?

— Подався на Кубу. Там, знаєш, кращий клімат. І, як мені доповіли, часу марно не гаяв. Даффі навідав його сьогодні вранці, і Хемілл устиг на поїзд. Але з тією справою треба щось робити.

— Не думаю, що вони її протягнуть.

— А вони й не намагаються протягти. Це така річ, що дай тільки почати, то не знатимеш, чим воно може скінчитися. Час уже прищикнути їм хвоста. Мої хлопці збирають усіх невдоволених і ненадійних і звозять сюди. Сейді зранку сидить на телефоні, приймає повідомлення. Декотрі з тих пташок поховалися, бо, видно, щось прочули, але хлопці їх виколупують. Оце й сьогодні пополудні приставили трьох, то ми повчили їх розуму. В нас на кожного щось є. Ти б побачив обличчя Джеффа Гопкінса, коли я сказав йому, що знаю, як його тато приторговує спиртним у тій своїй жалюгідній аптечці в Толмеджі, а потім підробляє рецепти для звіту. Або Мартенсове, коли він почув, що мені відомо про заставу на його будинок, яку тримає банк в Окалусі й термін якої минає десь через п’ять тижнів. Атож,— і він задоволено поворушив пальцями ніг у шкарпетках,— я таки заспокоїв їм нерви. Це давні ліки, але вони й досі допомагають.

— А що робити мені?

— Поїдеш завтра до Гармонвілла й спробуєш наставити на розум Сіма Гармона.

— Оце і все?

Не встиг він відповісти, як Сейді просунула голову в двері й сказала, що хлопці привезли Відерспуна,— то був представник від північної околиці штату.

— Посадіть його в тій кімнаті,— звелів Хазяїн,— хай допріває.— А коли голова Сейді зникла за дверима, він обернувся й відповів на моє запитання: — Так, тільки, перш ніж їхати, збери мені все, що в тебе є на Ела Койла. Хлопці вже розшукують його, і мені треба мати в руках надійну зброю.

— Гаразд,— мовив я.

Він подивився на мене так, наче хотів ще щось сказати. Якусь