Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Я зайшов у вестибюль свого готелю близько півночі. Побачивши мене, портьє кивнув мені пальцем і дав номер телефону, куди мене просили подзвонити.
— Цілий день не давали спокою телефоністці,— сказав він.
Номер був мені незнайомий.
— Казали попросити якусь там міс Берк,— додав портьє.
Я не став підніматися в свій номер і подзвонив просто з кабіни у вестибюлі. «Готель Маркгейм»,— озвався жвавий голос. Я попросив міс Берк, і в трубці почувся голос Сейді:
— О боже, нарешті ви з’явилися. Я дзвонила в Берден-Лендінг ще хтозна-коли, і там сказали, що ви поїхали. Ви що — пішки йшли?
— Я ж вам не Ласун,— сказав я.
— Гаразд, їдьте мерщій сюди. Номер дев’ятсот п’ятий. Тут таке діється…
Я акуратно повісив трубку, повернувся до портьє і попросив віддати мою валізку коридорному, попив води з холодильного бачка, купив у сонної дівчини в кіоску дві пачки сигарет, розпечатав одну пачку, закурив і, глибоко затягшись, обвів поглядом порожній вестибюль,— так наче мені зовсім нікуди було поспішати.
Та насправді було куди. І я туди поїхав. А коли вже поїхав, то швидко.
Сейді сиділа у передній кімнаті номера 905 біля столика з телефоном та попільницею, повного недокурків, і навколо її обчикрижених чорних патлів поволі плавав дим.
— Ну,— мовила вона з-за тієї димової завіси тоном наглядачки будинку для заблудлих дівчат.
Але я не відповів. Я підійшов просто до неї повз Ласуна, що хропів у кріслі, захопив у жменю ті чорні ірландські патли, відхилив голову Сейді і цмокнув її в чоло, перш ніж вона встигла вилаяти мене.
І вона з цим не забарилася.
— Ви й гадки не маєте, чому я так зробив,— сказав я.
— Мені байдуже, тільки не беріть цього за звичку.
— Я не мав лихого наміру,— пояснив я.— А зробив це тільки тому, що ваше прізвище не Дьюмонд.
— Ви забудете своє власне прізвище, якщо зараз же не підете туди,— мовила Сейді і кивнула головою на двері другої кімнати.
— А може, я хочу покинути роботу,— сказав я просто так, із примхи, та зненацька, наче спалах магнію, в мене сяйнула думка, що, може, й слід би.
Сейді збиралася щось сказати, коли раптом задзвонив телефон, і вона кинулася на нього так, ніби хотіла задушити, й схопила трубку. Ідучи до дверей другої кімнати, я почув, як вона каже:
— Ага, таки застали! То везіть його до міста, сюди до нас… К бісу його дружину. Скажіть йому, він і сам ще не так захворіє, якщо не приїде… Еге ж, скажіть…
Тоді я постукав у двері і, почувши відгук, зайшов до другої кімнати.
Передусім я побачив Хазяїна, що сидів у кріслі, відкинувшись на спинку й поклавши ноги в шкарпетках на стілець перед собою,— без піджака, в скособоченій краватці, з викоченими очима й виставленим уперед, мов пужално батога, вказівним пальцем. Потім я побачив, з чого збивав би мух сам батіг, якби палець Хазяїна був пужалном: перед ним стояв містер Байрем Б. Уайт, ревізор фінансової управи штату, і з його довгого кощавого обличчя кольору парафіну помалу точилися болісні крапельки поту, а очі його шаснули в мій бік і вчепилися за мене, мов за останню соломинку.
Я зрозумів, що перебив їм розмову.
— Пробачте,— мовив я і позадкував за двері.
— Зачини двері й сідай,— звелів Хазяїн і, тицяючи вперед пальцем-пужалном, без найменшої паузи, тим самим тоном повів далі щось не доказане перед моєю появою,— і затям собі раз назавжди: тобі не належить багатіти. Такому, як ти, з півсотнею років за плечима, з нікудишнім шлунком, штучними зубами й завжди порожньою кишенею… Та якби господь бог мав намір збагатити тебе, то давно б це зробив. Ти тільки поглянь на себе, хай тобі чорт! Це ж чистісіньке блюзнірство — вважати, ніби тобі судилося бути багатим. Поглянь на себе. Хіба це не правда? — І його вказівний палець уткнувся в містера Байрема Б. Уайта.
Та містер Уайт мовчав. Стояв, прибитий горем, і дивився на грізний палець.
— Тобі що, заціпило, чорт тебе бери? — підвищив голос Хазяїн.— Не можеш відповісти на звичайне людське запитання?
— Правда,— видушив із себе містер Уайт, ледь ворушачи посірілими губами.
— Говори як слід, не мимри: «Правда, це чистісіньке блюзнірство»,— напосідав Хазяїн, і далі показуючи на нього пальцем.
Губи містера Уайта посіріли ще дужче, і голос був млявий і невиразний, але він проказав ці слова. Від першого до останнього.
— Гаразд, отак уже краще,— мовив Хазяїн.— Тепер ти знаєш, як тобі далі жити. Тобі належить залишатися бідним і робити те, що велять. Мені не треба від тебе цнотливості,— судячи з твого вигляду, зберігати її тобі не так важко,— я вимагаю бідності й покори, не забувай про це. Особливо про друге. Час від часу тобі перепадатиме якийсь дріб’язок на солодке, але про це дбатиме Даффі. І щоб ніяких мені більше комбінацій з власного почину. Ніяких одноосібних золотих жил. Затямив? Кажи!
— Так,— мовив містер Уайт.
— Голосніше! Скажи: «Я затямив».
Містер Уайт сказав. Голосніше.
— Ну гаразд,— промовив Хазяїн.— Під суд ти не підеш, я цю справу прикрию. Тільки не уявляй собі, що я роблю це з любові до тебе. Просто не хочу, щоб та компанія забрала собі в голову, ніби вона може отак легко когось звалити. Зрозумів мої мотиви?
— Так,— відповів містер Уайт.
— Гаразд, а тепер сідай отам.— Хазяїн показав на невеликий стіл з телефоном і письмовим приладдям.— Дістань із шухляди аркуш паперу, візьми ручку.
Він почекав, поки містер Уайт блідою тінню ковзнув через кімнату й сів за стіл, ураз поменшавши розміром, мов джин, що готується залізти назад у свою пляшку, і так скулившись на стільці, ніби хотів повернутися в материну утробу маленьким теплим зародком і лежати там у темряві та безпеці. Але Хазяїн уже говорив далі:
— Тепер пиши те, що я скажу.— І почав диктувати: — «Шановний губернаторе Старк… у зв’язку з погіршенням стану здоров’я… що перешкоджає мені сумлінно виконувати…» — Хазяїн припинив диктувати й сказав: — Гляди не пропусти мені «сумлінно», доконче щоб було.— А тоді повів далі діловим тоном: — «…виконувати обов’язки ревізора… прошу увільнити мене від згаданої посади… по змозі найближчим часом».— Він позирнув на згорблену постать за столом і додав: — «З повагою…»
Запала тиша,
