Правила помсти - Ельма Кіраз

Я тисла на педаль газу, як лише могла. В межах дозволеного. Постійно поглядаючи на годину і на заднє сидіння, чи точно нічого не забула. Було темно, яскраво світили фари та падав лапатий сніг. Від цього було уявлення, наче я їду в тунелі. Очі були досить втомлені, проте я не давала собі розслабитись. 
Тоді я досить уважно слідкувала за дорогою, то ж мені впринципі навіть не був потрібен навігатор. В один момент я подумала, що загубилась. Але коли дорогу знову змінило суцільне поле та час від часу зʼявлялись вогні будинків, зрозуміла, що їду точно правильно. А потім зʼявився потрібний поворот. Чомусь тут снігу було значно більше, ніж всюди. Мабуть це через дерева. Чи сюди замітає сніг вітер. Але від цього це місце ставало ще більше чарівним. Фари підсвітили вже знайомі зелену браму. На білому фоні вона виглядала ще більш яскраво. Голосно загавкав собака, а я відчувала, як сильно бʼється моє серце. Чи точно я правильно зробила? Може я помилилась… А якщо тут ніхто не чекає на мене. Зараз тут хтось вийде і просто вижене мене. В будинку світило світло лише в одному вікні. Було видно кольорові вогники гірлянд на ялинці. А я ніби приросла до сидіння і не наважувалась вийти. Потім світло засвітилось в іншому вікні, а потім в ще іншому. Після цього світло зʼявилось на вулиці і з дому вийшла висока фігура. Мені навіть не варто було приглядатися, бо я точно знаю, хто це. Повільно відчинивши двері, я вийшла з автівки. Серце хотіло вистрибнути з грудей. А в руках я тримала ту відкритку, що знайшла в нашій комірчині.

— К-кіро…— Артур був не просто вражений, а шокований, — ти тут…як?

— Я точно знала, що сьогодні знайду тебе тут, — я сказала це тремтячим голосом, — вибач, що я так…увірвалась сьогодні. В такий особливий вечір.

— Все добре? Може щось сталося? Ти наче…вся тремтиш.

Ми розмовляли, а нас розділяла деревʼяна брама. Ми були наче різні полюси. Артур, в якого за спиною затишний дім, де зараз вся його сімʼя чекає на святкову вечерю. І я. За моєю спиною величезний порожній холодний особняк, де мене чекає лише… Точніше, там мене не чекає ніхто і нічого. Бо там крім мене нікого нема.

— Вибач мене, — я затремтіла і стисла губи, — за те, що наговорила тобі.

— Ти не мусиш…

— Мушу. Я…мушу. Десять років дідусь казав мені, що повинна бути помста за тата. Всі ці роки я жила в постійному цьому переконанні. І я вірила йому, бо була дитиною. Тому коли врешті прийшов час, я не заперечувала. Я знала, що так має бути, що так правильно. Бо він в цьому переконав мене. Лише потім я дізналась, що ця історія мала купу інших сторін. Що моя сімʼя більше чорна, ніж біла. Але коли я зустріла тебе… Бляха, я не відчувала від тебе ніякої загрози. Я не вірила, що ти можеш вбити. Я боролась зі своїми відчуттями та переконаннями. Спочатку все було неоднозначно, але потім почуття перемогли. Артуре… почуття до тебе. Я… раніше, я…

— Кіро…— він перебив мене, але потім швидко відчинив хвіртку та підійшов до мене ближче. Тепер нас не розділяло ніщо.

— Тоді в лісі… ти сказав, що кохаєш мене. І мій світ в той момент розлетівся на шматки. Бо ти сказав це і заплющив очі. Ти більше не чув мене. Я кричала над тобою, бо просто не могла в це повірити. Мені було страшно, Артуре. Бо ти встиг сказати мені про це. Але не встиг почути це від мене. Я картала себе, бо так і не наважилась. Хоча це було правдою, як я не хотіла приховати це від самої себе. А потім… я вирішила, що значить так і має бути. Що моя доля — бути самій. Розплачуватись за гріхи своєї сімʼї…

— Досить, — Артур охопив мене за плечі і від цих дотиків я практично розтанула, хоча й була одягнена у тепле пальто, — ти замерзла, голодна, правда ж? Ходімо, — він провів мене на подвірʼя.

— Стій, чекай, — я зупинила його, — ти нічого не скажеш?

— Про що? — він знизив плечима, — ти і так про все знаєш. Мені немає чого більше додати. 

— Артуре…— на моїх очах зʼявились сльози. Мене охопила неймовірна паніка. Який він…холодний. Байдужий. Так наче я просто якась перехожа, що попросилась до нього погрітися. Невже я запізно оговталась. І свої почуття до мене він просто викинув.

— Ну що? Дивись, ти вже вся холодна. Пішли швидше, зігрієшся…

— Я кохаю тебе! — я різко сіпнула його на себе, щоб він підійшов ближче. Щоб глянути в його очі. Щоб зрозуміти, що він зараз відчуває.

Артур дивився дуже уважно, як завжди це робить. Сніг засипав нас, що скоро ми могли перетворитися на сніговиків. Одна сніжинка приземлилась прямо на його шрам під оком. На диво, чомусь відразу не розтанула. Я задивилась на неї, несвідомо підійшовши ще ближче. Наче світ в той момент трохи сповільнився. Та зрештою сніжинка перетворилась на краплю і потекла по його щоці. Я підняла руку та торкнулась пальцями його шкіри, щоб прибрати краплину. Але Артур вхопив мене за запʼястя.

— Думаєш, так легко можеш торкатися мене?

— Щ-що? — я почала частіше дихати.

— Можеш робити, все що тобі заманеться?

— Я… я зрозуміла, Артуре. Вибач. Я дарма приїхала. Прошу пробачення, що зіпсувала тобі Святвечір. Це… вийшло жахливо, — я висмикнула свою руку і через величезний сніг важко попрямувала до авто. Весь цей час я в руках тримала ту довбану відкритку. Захотілось просто викинути її в темряву, але я не встигла. Величезні руки охопили мене та розвернули в свої обійми.

— Думаєш, я так легко відпущу тебе.

— Я не розумію…

— Ти полоскотала мені нерви тоді. Я вирішив зробити те ж саме. Не може ж бути все так просто, — Артур щиро засміявся.

— Що? — я підняла на нього погляд.

— Довірся магії різдвяної ночі, — він знову засміявся.

— Звідки ти це взяв? — я вражено глянула на нього.

— А, та це... в нас вдома є купа святкових відкриток. Більшість з них ще бабусині. Я в дитинстві любив завжди їх передивлятися, то на одній з них була написана така фраза.

— На отакій, — я підняла руку з відкриткою та протягнула йому.

— Саме так. Не думав, що ще у когось є такий раритет.

— Я кохаю тебе, — знову сказала. Просто відчувала, що це треба сказати саме зараз, — як же сильно я тебе кохаю.