Правила помсти - Ельма Кіраз
— О-о-о…— протягнув мій колишній брехливий охоронець, — хтось переживає за життя свого коханця.
— Закрий рота, — я просичала, бо це була неправда. Я не хвилювалась за нього. Ні краплі. Просто не хотілося, щоб його вбили в мене на очах.
— Не хвилюйся, дорогенька, твоя черга прийде дуже скоро. Але спочатку я хочу, щоб ти побачила це. Побачила, як він здихає. Щоб перед власною смертю запамʼятала, до чого призвела пиха та жадібність твого діда.
Я з жахом дивилась на чоловіка і просто не могла усвідомити, звідки в людині стільки злоби та ненависті. Потім уважно роздивилась Артура. Пістолет тулився до його скроні, а на чолі проступив піт. Я розумію, що йому було дуже страшно. Але чоловік навіть не подавав виду. Проте потім щось сталося. Десь далеко почулись крики, якісь удари та стрілянина. І за якийсь час до нас увірвалось купа озброєних людей на чолі з…моїм дідусем. Здається, я ще ніколи не була так рада його бачити.
— Відпусти мою онуку, зраднику! — крикнув він і направив пістолет на Посійчука.
— Якого біса…— він чомусь засміявся і відійшов від Артура, забираючи з собою і свій пістолет. Я полегшено видихнула.
— Ти зайшов занадто далеко у своїх іграх. Відпусти її негайно! Кіро, не бійся… з тобою нічого не станеться.
— Справді, Кіро. Бо все, що вже могло, з тобою сталося. Останнім пунктом твого життя буде оце крісло… Якщо твій дід не отямиться та не опустить зброю.
— І не подумаю. Ти вбив мого сина. То ж я не дам тобі ще й загубити життя його доньки. Моєї онуки. Здавайся, Артуре, тут повно моїх людей і тих, хто точно вірний мені.
— Ага, — Посійчук засміявся, — але моїх все-таки більше.
І з того самого коридору знову почулись гучні кроки, наче бігло багато людей і почалась стрілянина. Я уявила, що зараз буде відбуватися і просто заклякла. І через це навіть не помітила, як Артур звільнився зі своїх мотузок і встав з крісла. Він зробив це так тихо і непомітно, що я просто відкрила рота. Посійчук був зайнятий спостеріганням за перестрілкою, то ж так само нічого не підозрював. І тоді Артур взяв своє крісло, тихо підійшов до чоловіка і вдарив його ним по голові та спині одночасно. Посійчук повалився на землю без свідомості. Артур швидко дістав з його кишені ніж і почав розрізати мої мотузки. Блаженне полегшення настало тоді, коли я врешті стала на рівні ноги та потерла руки. Хоч і була надзвичайно слабкою.
— Ходімо, — Артур вхопив мене за руку, — треба забиратись звідси.
— Ні, — я різко зупинилась, — я не можу. Тут мій дідусь. Я мушу знайти його.
— Кіро, пішли! — він почав просто ледь не тягнути мене, — ми обеззброєні, що ти зможеш зробити проти кулі, що летить в тебе!? — він кричав, бо стояв просто жахливий шум.
— Відпусти мене! Я мушу його знайти, він десь там…
— Та не пручайся, будь ласка, пішли. Боже! — Артур вхопив мене за талію та закинув собі на плече. Як я не пручалась, все одно це було не в повну силу. Він поніс мене до якихось інших дверей. Там були сходи вниз. Ми спустились у підвал, а з нього вже вийшли з цього смердючого місця на вулицю. Ми йшли досить довго, тому опинились відносно далеко від того ангару. На вулиці смеркало і було досить морозно. А ми обоє були без верхнього одягу.
— Звідки ти знав, як вийти!? — я різко крикнула.
— Ми були тут з Артуром. Всього один раз, але він показав мені тут все. То ж я запамʼятав.
— Не можу… не можу, треба вертатися. Дідусь… йому потрібна моя допомога.
— Кіро, ні! — Артур знову взяв мене за руку, — я не відпущу тебе. Там небезпечно. Заспокійся, все буде добре.
— Не чіпай мене! Ні! — я почала відбиватись від його рук та спробувала втекти назад, — я мушу, мушу допомогти дідусеві! Він же врятував мене…
— Ти не підеш в це пекло! — Артур крикнув і в той же момент десь в тому ангарі пролунав вибух. Наче й не сильний, але ударна хвиля швидко дісталась до нас і ми повалились на землю. Спочатку я лежала, прикривши вуха руками. Тими сходами ми вийшли в якийсь невеликий ліс, тому лежати довелось на купі листя. Потім я повільно підвелась та потрясла головою. Глянула на ангар, а він просто палав. З усіх куточків вискакував вогонь.
— Ні…ні. Ні! Ні! Ні!!! — я закричала та впала на коліна, — дідусю! Ні-і-і!!! — сльози потекли по щоках з такою силою, що я не могла їх зупинити. Я аж схлипувала, не могла вдихнути. Так сильно ридала, розуміючи, що там сталося… розуміючи, що швидше за все звідти ніхто не зміг вибратися. Що це місце стало там пеклом та всіх тих людей… і для мого дідуся. Але потім я різко прийшла до тями, коли зрозуміла, що за весь цей час Артур не встав та навіть не поворухнувся. Я швидко підповзла до нього та перевернула на спину.
— Артуре…— тихо сказала я і сльози знову потекли по щоках.
Його очі були наполовину заплющені. Він дихав, проте дуже сильно хрипів. Обличчя було все в бруді. А з того боку, куди влучила куля, знову сочилась свіжа, гаряча яскрава червона, бордова кров.
— К-кіро…— прошепотів він, — п-роб-бач мені…
— Ні-ні! Ні! Артуре, ні. Не говори. Нічого не кажи, бережи свої сили, чуєш? Але не заплющуй очей. Дивись, — я легенько тримала його за щоку так, щоб він бачив мене, — я з тобою. Не заплющуй. Очі, — я ковтнула величезний ком і сльози потекли з новою силою.
— Я з-зміг…я…вит-тягн-нув нас-с зв-від-дти… Виб-бач, що не н-надто б-безп-печно. І т-ти ч-чер-рез мене…
— Не говори нічого, будь ласка, — я спробувала якось підняти його, але нічого не вийшло, — тепер я врятую нас. Хоч якось... якось врятую…
— Вже над-дто п-пізно, К-кіро. Я…— Артур важко ковтнув і врешті заплющив очі, — я кох-хаю теб-бе, К-кіро.
— Господи…— я прошепотіла і спробувала розбудити його, але все було марно. Біль розривав мене. Я закричала так сильно, що всі навколишні птахи повтікали з дерев. А потім опустила погляд на свої руки... Вони знову були в крові. В теплій бордовій крові Артура, що беззупинно текла з його рани.
