Правила помсти - Ельма Кіраз

— Ти досі тут сидиш? — я не піднімала голови, та почула, що Андрій підійшов практично до столу. Так, я відкинула всі ці формальності, бо ми були однолітками. І мені так було простіше, і йому.

— Тут тихо. Я можу подумати.

— Про що? А ні, точніше, про кого? — він засміявся.

— Ти прийшов знущатися? — я різко підняла голову, — чому ти не сказав мені?

— Не сказав чого? — хлопець витріщився на мене.

— Що ти ходив у лікарню. Ще й двічі. І все розповів йому.

— Вибач, але там було таке поранення… я хвилювався. Тим більше, як я зрозумів, ви близькі…

— Тебе це не стосується.

— Ну так… Навпаки, ти полегшуєш мені роботу. Сидиш тут вже який день. Я просто зачинаю тебе і йду по своїх справах. Ідеально.

— Жартувати будеш в іншому місці, — я фиркнула та підвелась. Підійшла до вікна і дивилась, як падає сніг. Розумію тепер, тому дідусь так любив завжди тут стояти.

— Я чого прийшов… Сьогодні ж Святвечір. Можна я піду раніше додому? Цього року вся родина буде збиратися в нас вдома і…

— Йди, — спокійно відповіла я, навіть не дивлячись на Андрія, — можеш взяти собі вихідні на всі свята. Я й так не збираюсь виходити з дому.

— Чому?

— В цей час всюди буде надто багато сімейного затишку. Не хочу довести себе до депресії. То ж замовлю собі доставку їжі, подивлюся фільми. Ляжу посплю.

— Різдво святкують не так, — з якимось роздратуванням сказав Андрій.

— Можеш бути вільним.

— Не дурій, Кіро. Подзвони йому, поговори… Ти не можеш залишитись сама в такі чудові дні. Або хочеш, поїхали зі мною. В мене величезна родина. Правда, всі вирішать, що ти моя дівчина, особливо моя мама. Проте…

— Гарних тобі свят, — я підійшла до Андрія і просто-таки випхала його за двері кабінету. Він не пручався. І вже за якийсь час я почула, як авто виїхало з подвірʼя.

Я залишилась сама. Здається, стало навіть холодніше. Я глянула в бік каміну, тільки не було жодного бажання його запалювати. Тому вирішила піти до вітальні, там трохи тепліше. Замоталась в плед та просто продовжувала дивитись у вікно, спостерігаючи за сніжинками. Це заворожувало, я й не помітила, як задрімала.

Я знову йшла по лісу. Цього разу він був білосніжний, тихий та яскравий. Сніг був повсюди, наче величезні пухкі хмари, що бувають яскравого літнього дня. Я йшла повільно, спокійно, відчуваючи скрип снігу під своїми ногами. Проте я зупинилась, почувши голоси. Коли зрозуміла, що вони знайомі, то пришвидшилась і вийшла на невелику галявину. Там була невелика хатина. У вікні світило світло і я повільно підкралась, щоб зазирнути. Посеред кімнати стояв стіл, а поряд невелика прикрашена ялинка. На столі було багато свічок і ще якогось різного посуду. Двері в кімнаті відчинились і всередину зайшли мої батьки. Мама сміялась та поправляла зачіску, а тато ніс у руках якусь миску. 

— Ну, ніби все готово…— батько поставив миску на стіл.

— А де… Ти що, не покликав? — здивувалась мама.

— Не хвилюйся. Зараз прийде.

За якийсь час двері тієї кімнати відчинились знову і всередину зайшов дідусь. В руках він ніч свічку. Підійшовши до столу, він вклав її у підсвічник і посміхнувся.

— Що ж, можемо починати.

— Хвилиночку…— мама підійшла до вікна і вхопилась за штори, щоб закрити їх. А потім опустила голову і глянула просто на мене. — Не стій тут, люба. Холодно. Ти зараз маєш бути в іншому місці, хіба ні? 

— Де? — спитала, — хіба ж не з вами? Я скучила…

— Точно не знами, — серйозно сказала мама, — не дурій. Тебе там чекають. І памʼятай, що ти не сама. Ніколи не будеш сама. Лише слухай своє серце.

Мама закрила штори і в той же момент здійнявся такий сильний вітер, що ніби підняв мене над землею та поніс кудись геть, дуже далеко від тієї галявини.

Я прокинулась. Голова була важка, але я наче відчувала, що трохи відпочила. Повільно піднялась та сіла на дивані. За вікном вже смеркало. Всього нічого залишалось для повної темряви. Я загорнулась в плед сильніше, але це не допомагало, бо я просто тряслась від холоду. Вирішила піти зробити чай, але як виявилось, він закінчився. Також не виявилось цукру. І холодильник був порожній. Я важко видихнула та побачила, що з рота пустилась пара. Чому ж так холодно? Я вирішила піти перевірити опалення, а коли проходила повз комірчину, то почула, що там щось впало. Я не особливо боюся таких речей, але цього разу це видалось мені дуже дивним. Я відчинила двері та ввімкнула світло. Дуже давно ніхто сюди не заходив, тут було повно пилюки. Я декілька разів пчихнула. І підійшла до того місця, куди звалилась коробка. Відкривши її, я дуже здивувалась. Бо там всередині був різдвяний свічник. Розмальований мабуть вручну, кожна деталь була ідеально продумана. Я замилувалась ним, аж поки не опустила погляд в ту ж коробку. Там лежала відкритка. Така ж красива, як і свічник. На ній була намальована сімʼя, що саме зібралась за святковим столом. Я раніше ніколи в нас вдома цього не бачила. Або ж не памʼятаю. З іншого боку відкритки був надпис від руки:

«Ніхто ніколи не залишається сам на Різдво. Завжди є місце, де вас чекають. Навіть якщо ви самі в цьому сумніваєтесь, довіртесь магії різдвяної ночі»