Правила помсти - Ельма Кіраз

Не знаю, скільки часу минуло, але ми так і не розмовляли. Артур дивився на мене час від часу, але в ті моменти я відвертала голову, щоб просто не бачити цей проникливий погляд. Мені було боляче. Насправді було так гидко на душі від всієї цієї ситуації. Я закохалася спочатку у свого ворога, який вбив мого батька. І всіма можливими думками переконувала себе, що це не міг бути він, що не робив цього. Я хотіла в це вірити і таки повірила. Але не варто було, бо Артур виявився підлим брехуном. Він справді не вбивав мого тата, але вирішив вбити мене. Фізично та морально. Зараз я повністю розбита і не відчуваю нічого. Жодної емоції немає, крім лютої ненависті тільки до Посійчука. А цей Артур… Він просто починає зникати з моєї свідомості. Стає ніким для мене. І від цього, насправді, хочеться вити вовком.

— Кіро…— врешті тихо сказав Артур.

— Чого ти хочеш? — я й далі не дивилась на нього, — мені байдуже на твої виправдання. На все, що ти зараз будеш вигадувати. Абсолютно бай-ду-же…

— Вибач мене, — впевнено сказав він.

— Що? — я істерично засміялась, — серйозно? Вибачити? За те, що ти хотів вбити мене?

— Я не хотів вбивати тебе…— чоловік стис губи в одну лінію.

— Ти знав усе з самого початку! Ти знав відразу, хто я. Що маю зробити. Відпочатку ти брехав мені! Скористався мною!

— Так, я знав. І також знав про кожен твій пістолет і коли ти була з ним. Знав, що тоді в моєму номері ти була з револьвером. Знав, що у твоїй сумці в мене в селі у тебе був пістолет з глушником. Я все це знав, бо Кіро… ти нікудишній шпигун і зовсім не вмієш вдало приховувати зброю. Я знав про все. І думаєш, якби хотів щось з тобою зробити, то не скористався б чимось з твого невеликого арсеналу?

— Як благородно, — я знову пирснула сміхом, — ти не вбив мене моєю ж зброєю. Дякую і на цьому.

— Тільки вір чи ні…— Артур зробив досить довгу паузу, — я кохаю тебе. І це правда.

— Звісно, — я відвела погляд, — на якій частині вашого геніального плану це мало початися?

— Це не мало початись взагалі. Мені заборонили таке. Я тримався до останнього і все-таки не зміг…

— Заборонили, — я знову засміялась і сміх ехом розійшовся по цьому приміщенню. Здається, в мене вже починалась просто істерика.

— Кіро, я тебе прошу, вислухай мене.

— Що я маю слухати, Артуре? Чергову брехливу історію? Чи може ти навіть не Артур!?

— Ні, я…Артур. Це правда.

— Правда, — я гірко засміялась, — як ти взагалі на це наважився? Для чого погодився на таке?

— Мені…я… Мені потрібні були гроші. Ти думаєш, що я крутий директор тієї фірми? — він хмикнув, — вона Артурова. І вся ця конференція теж була для нього. Я був ніби… заступником. Актором… Не знаю, називай це як хочеш.

— Ти хотів плату за вбивство? Тобі так подобаються криваві гроші? — я скривилась.

— Та я не мав тебе вбивати! — вже крикнув Артур, — я не мав робити нічого. Тільки прикидатись, слідкувати та доповідати. Про все це я дізнався лише згодом, коли вже було запізно… Але я не міг цього допустити, тому сказав тобі втікати. Сподівався, що ти не постраждаєш, але…

— Але зараз я сиджу в якомусь дурному ангарі, привʼязана до тупого крісла поряд зі справжнісінькими зрадниками! Ви обоє… ви двоє зрадили мене, — по щоках знов текли сльози. Я не контролювала це. Не могла. Не хотіла.

— Я обіцяю, Кіро, я витягну нас звідси. Ми виберемось хай там що. Звісно… якщо мені дадуть жити.

— Пусті балачки, — я закотила очі, — я більше не повірю в жодне твоє слово, Артуре. Ніколи. Навіть якщо ти будеш казати, що небо блакитне, а трава зелена — не віритиму! Нікому в цьому світі більше не повірю…— я заплакала сильніше.

Більше ми не говорили. Артур опустив голову і мабуть погрузився у власні думки. Я ж далі плакала і зовсім не могла зупинитись. Мною трясло, відчувала, як сильно тисне в грудях і важко дихати. Проте ніяк не могла допомогти собі. А найбільше було боляче від того, що дідусь справді за стільки часу так і не знайшов мене. Не приїхав. Невже йому справді настільки байдуже…  
В якийсь момент я відчула, що задрімала. Це був дуже поверхневий сон, мабуть просто вже від безсилля. Бо ж за весь той час нам з Артуром не принесли жодної їжі і навіть не дали води. Тіло повністю заніміло, що здається, я навіть не відчувала його. Було важко рухати пальцями. Ноги затекли і вже навіть не відчувались. Проте я була настільки виснажена морально, що було просто байдуже. Я не розуміла, що ж зі мною буде далі. Артур сказав, що його можуть вбити… Отже, моя доля може бути такою ж. Він цього усвідомлення я посміхнулась. В такому випадку я зустрінусь вже десь там зі своїми батьками. Значить, це не найгірше, що може бути. Потім почулося, як ті металеві двері знову відчинились з гидким скрипом. Я важко видихнула, очікуючи чергову дурну розмову з Артуром Посійчуком. Але почувся стукіт підборів і це неабияк здивувало мене. Я розплющила очі та швидко випрямилась. І побачила, що до нас підходить… Олена.

— Що ти тут робиш? — я різко і налякано спитала, глянувши на Артура. Але він лише злісно скривився.

— Чого ти прийшла? — буркнув він.

— Тебе теж схопив цей божевільний? Чому?

— Я б не поспішала говорити в такому ключі, — дуже вальяжно сказала Олена, що наче було зовсім їй не властиво. А потім з кишені дістала цигарки та запальничку. І підпалила одну сигарету, затягуючи та випускаючи великі і їдкі клубки диму.

— Ти куриш? — я витріщилась на неї, — а як же твоя дитина?

— Що!? — якось істерично спитав Артур?

— А, ти про це? — вона вказала на свій живіт і залишила цигарку в роті. А потім підняла свою блузку і  показала свою фігуру збоку, — тут нікого нема. І ніколи не було, — дівчина випустила ще більше диму.

— Я не…— я замовкла, бо просто не могла зібрати весь цей пазл докупи.

— Невже ти справді така недалека? — Олена викинула недопалок кудись в темряву.

— Ти прийшла сюди зловтішатися? — Артур був дуже розлючений і я не розуміла, що ж насправді відбувається.