Правила помсти - Ельма Кіраз

— Завдяки тобі, — тихо сказав Артур, обіймаючи мене у відповідь, — ти врятувала мене.

— Я просто зробила те, що повинна була. Якби… якби не ти, то мабуть не було б кого рятувати, — я несвідомо вдихнула його запах, але потім різко вирівнялась та відійшла трохи назад.

— Співчуваю тобі, — він опустив погляд, — щодо твого дідуся. Не уявляю, що ти відчуваєш.

— Я теж не уявляю. Бо не знаю. В нас були надто складні стосунки, щоб я могла зрозуміти, шкодую чи ні, що все так сталося. Проте намагаюсь про це не думати. Так просто легше жити далі.

— А як взагалі твої справи? — Артур схилив голову набік.

— Нормально. Живу. Працюю. Намагаюсь забути про все і йти далі. А ти як?

— Поки що переїхав в село до батьків. Мені зараз трохи складно самому після операції, — Артур уважно дивився мені в очі, — а мене ти теж хочеш забути? — він спитав це якось так різко, що я навіть трохи знітилась.

— Я…— я важко видихнула, бо коли я думала про нього всі ці два місяці, то ніколи нічого не закінчувалось. Всі думки в той момент наче ламалися. І я або в люті щось розбивала, або не могла заспокоїти свої сльози. Два місяці я вважала, що зможу розібратися з самою собою, опанувати свої почуття та зробити правильний вибір. Але зараз, стоячи перед ним. Дивлячись у його такі рідні очі… Я знову вагаюся. Знову не знаю, як буде правильно.

— Я памʼятаю, що сказав тобі тоді, Кіро. Це не було щось поза свідомістю чи щось таке. Я сказав те, що відчуваю вже давно. Сказав правду.

— Але я сказала, що більше ніколи не повірю тобі…— я прикусила нижню губу, щоб відчути біль. Мені потрібно було відчути щось фізично, щоб емоції не вбили мене зсередини.

— Це тому ти втекла з лікарні? І не захотіла знати, що зі мною буде далі…

— Що? Звідки ти…— я нахмурила брови, бо взагалі не могла зрозуміти, як йому це стало відомо.

— О… Тобто ти…нічого не знала? — він здивувався.

— Не знала чого?

— Твій охоронець двічі навідував мене. Приносив фрукти. Цікавився, як я.

— Щ-що? Андрій? Якого біса.

— Ну це питання точно не до мене, — він розвів руками.

— Як же ви набридли мені, — я важко видихнула, — постійно щось відбувається за моєю спиною. І як після цього можна говорити про якусь довіру? Смішно.

— Я просто хочу бути відвертим з тобою, Кіро.

— Артуре, все між нами від початку було брехнею. То ж зараз ця відвертість…

— Серйозно? — він напружився, — а чому ти говориш це лише про мене? А хіба ти не навмисно опинилась тоді в тому потязі з таким же квитком? Не ти кожного разу мала зі собою зброю, щоб вбити мене!? — він сказав це надто голосно.

— Ну, це було зовсім інакше…

— Інакше, — Артур засміявся, — а якби ти таки вбила мене? То що б тоді? Хоча я по-суті ні в чому не винен. Як би ти зараз почувалась?

— Мабуть була б вже теж мертва! — гаркнула я, — бо Посійчук би знайшов мене так само легко, як і тоді.

— Його вже нема, Кіро. І діда твого нема. Ця сторінка твого життя давно перегорнулась сама по собі. Відпусти вже це і живі далі.

— Легко говорити, коли ти не втрачав нікого з рідних, — я практично просичала.

— Так, ти права. Я не втрачав нікого. Але я не хочу втратити тебе, — він підійшов ближче та взяв мене за руки. За час нашої розмови стало трохи холодніше і насунулись хмари, з яких почав падати сніг. Я дивилась, як літають сніжинки і зі всіх сил намагалась не дивитися на нього. Тільки не в очі, бо тоді я точно про все забуду і буду думати лише про нього.

— Артуре…все це надто складно. Зараз я… зараз я не можу тобі нічого відповісти. Мені треба розібратися в собі. Це найважче.

— Гаразд, — він сильніше стиснув мої руки, — я думав, що все ж зміг зайняти якесь місце у твоєму житті. Що може щось означаю для тебе. Але, мабуть, помилився.

— Я не це мала на увазі.

— Для чого тоді все це було, Кіро? Для відвернення уваги? Для самовдоволення? Все, що я робив по відношенню до тебе, було щиро. Тоді на весіллі я все для себе зрозумів остаточно. Навіть, бляха, закурив, чого не робив вже дуже давно. Так, я погоджуюсь, я не був чесним з тобою. Проте такі були обставини. Ти точно розумієш мене. Ми були в одинакових ролях, одинаково брехали одне одному. Але винен чомусь лише я. 

— Я не звинувачую тебе ні в чому, я просто…— Артур відпустив мої руки і миттєво стало холодно.

— Просто? Просто що? Скажи, будь ласка, хоч щось  конкретно.

— Мені страшно. Страшно, Артуре. Я втратила двох рідних чоловіків у власній сімʼї. Вони пішли жахливими смертями. Ти був на грані того дня і я знову звинувачувала себе. Тому… я не хочу, щоб ще хтось через мене постраждав. Не хочу проходити знову і знову через пекучий біль втрати, — по щоці потекла сльоза, — мені краще бути самій. Вибач… так буде краще для всіх. 

Я не дала шансу йому нічого сказати, а просто втекла геть. Сніг рипів під ногами, поки я бігла до свого авто. Сльози заливали моє обличчя, морозне повітря обпікало легені. Або це все всередині горіло від болю. Бо більше за все я хотіла залишитись з Артуром. І так само сильно я цього боюсь. Може, я навіть змирилась зі всім тим, що сталося. Так, він обманював, але як Артур і сказав, я робила те саме. Він знав, що я хочу вбити його, проте все одно віддався своїм почуттям та не відмовляється від них. Але я боюся цієї привʼязаності. В один момент все може закінчитись, він піде і я знову залишусь сама. Знову буде черговий біль, істерики… Знов доведеться вчитися бути самою. Я не хоу шматувати свою душу. Та і я не надто щаслива людина. Не хочу це розповсюджувати на інших.

Минуло декілька днів. Я сиділа в дідусевому кабінеті за його столом та поклала голову на свої долоні, впершись до столу. Декілька ночей я вже практично не сплю. Перед очима стоїть Артур і його очі, що уважно дивляться просто в душу. Я не можу вигнати його образ з голови, не можу викинути всі ці думки. Наша та остання розмова ніби весь цей час стоїть у вухах. Мою самотність перервав стук у двері.

— Заходь, — пробурмотіла я.