Правила помсти - Ельма Кіраз

Два місяці потому

Я стерла рукавицею сніг з фотографій на памʼятниках мами і тата. Вони знову дивились на мене усміхнені та щасливі. Батьки раділи, бо вони були разом. Я важко видихнула і покосилась на свіжу землю збоку. Хоч і був сильний снігопад, але цей насип не замело повністю. І виднілась темна вʼязка земля, зверху присипана снігом. Цей практично чорний колір дуже вдало підкреслював життя та характер нового власника цієї могили. А білий сніг мав би казати, що було таки й щось хороше. Та я не знаю, чи можна вважати його хорошим. 
Похорон дідуся був по всіх оцінках простий та можна сказати непомітний. Були лише я, єдиний охоронець, що залишився у нас та дідусева сестра. Виявляється, в нього була сестра. Про яку я вперше дізналася саме на його похороні. Востаннє я не бачила його. Сказали, що там майже не було на що дивитись. І я не відчувала якогось жалю чи смутку. Навіть не плакала. Було таке відчуття, наче я готувалась до цього і знала, що саме так і закінчиться його життя. Але натомість мені було дуже незвично. Наче це все неправда. І він й далі чекатиме мене у своєму кабінеті, щоб прочитати чергові нотації. Я сховала руки в кишені пальта і згадала, для чого взагалі сюди прийшла. Діставши цигарки та сірники, я підійшла ближче до могили. І поклала ці речі зверху. Я ненавиділа, коли він палив, то ж… Нехай тепер це буде з ним назавжди. Я знову сховала руки в кишенях. З рота вирвався клубок пари. Все змінилось. Так кардинально, що я досі не можу в це повірити. Наче тільки вчора я стояла на цьому місці перед свіжою могилою тата. А минуло вже більше десяти років, а переді мною тепер три могили рідних мені людей.

Той вечір, коли все сталося

Мене трясло, істерика в перемішку з панікою… Я намагалась витерти закривавлені руки об листя, але здається, ставало лише гірше, бо кров сильніше розтиралась по руках. Сухе листя нічого не вбирало в себе. По землі гуляли вогні від пожежі, яка досі вирувала в ангарі. Час від часу я оглядалась на те місце і сльози підступали, адже я розуміла, що дідусь точно звідти не вибереться. Це означав кінець. Я ще якось намагалась привести Артура до тями, але було марно. Він ще дихав, але дуже тихо та дуже коротко. Я відірвала шматок своєї блузки, щоб перевʼязати сильніше його рану, але цього виявилось недостатньо. Тому я просто сиділа над ним на колінах і плакала, молячись, щоб хоч якось забратись звідси. Врятувати…хоча б його тіло. 
І за якийсь час я почула хрускіт гілочок десь збоку. А потім в темряві між деревами зʼявлялось світло ліхтарика. Я вхопила Артура за руку, наче це могло врятувати його. Чи нас обох. Кроки наближалися і я хотіла закричати, але в останній момент зрозуміла, що це точно нічого не дасть. 

— Кіро? Це ви? — почувся наче незнайомий голос, але звідки ж тоді знають моє імʼя…

— Хто ви? Чого вам треба? — я запищала якимось неприроднім голосом.

— Ох… добре… я знайшов вас…— чоловік важким кроком підійшов ближче.

— Будь ласка…— я заплющила очі та сказала максимально безсило, — вбийте мене відразу. Прошу, не мучте. Я вже не маю сили.

— Що? Що ви кажете? — він присів недалеко від мене і я намагалась розгледіти його обличчя. 

— Я не знаю вас…— світло від пожежі трохи давало ясності, але все одно цей чоловік не був мені знайомим.

— Мене звати Андрій. Северин Богданович найняв мене на роботу декілька місяців тому. І… сьогодні мені… не знаю, чи можна вам таке казати… Сьогодні пощастило залишитись стерегти на вулиці. Я не встиг дійти до епіцентру. 

— Звідки ви знали, що треба мене шукати саме тут?

— Вас побачив інший охоронець. Що ви втекли. Передав мені по рації. А потім… той вибух… і… Мене відкинуло і об щось вдарився головою. Трохи втратив свідомість.

— Як я можу вірити вам? — я завагалась, — кодова фраза. Яка кодова фраза?

— Що? — перепитав Андрій.

— Кожному охоронцю дідусь давав кодову фразу. Їх було декілька, але ніхто про це не знав, бо заборонено обговорювати їх між собою.

— А… ви про це. Кришталевий нарцис.

— Ох…— я важко видихнула, коли він сказав це. Проте відразу зʼявилось полегшення. Він свій. Отже, я не залишилась зовсім сама.

— Ходімо до авто. Треба забиратися звідси.

— Але тут мій…— я глянула на бліде обличчя Артура та замовчала. — Він поранений. Дуже серйозно. Його треба відвезти до лікарні.

— Тоді не гаймо часу.

Неймовірно важко, але ми вдвох таки донесли Артура до машини. Андрій їхав швидко, хоч і трохи невпевнено. Він був молодий. Не розумію, як дідусь зміг взяти його на таку роботу. До лікарні ми дістались десь за двадцять хвилин. Артура відразу забрали до реанімації, але мене також не залишили в спокої і перевірили все, що можна було. Думаю, без Андрія тут не обійшлось. Зрештою я змирилась та погодилась залишитись в лікарні наніч, бо я справді була дуже знесилена. 
«Стан важкий, штучна вентиляція легень, слабкий пульс» — написав мені на клаптику серветки охоронець та передав через медсестру. Мої руки затремтіли. Невже Артур теж може померти. Невже врешті я можу залишитись абсолютно самотньою, без будь-якої рідної душі поряд. Хоча… Я обіцяла ніколи більше не довіряти Артуру. Він обдурив мене. З самого початку обманював…  
Вранці мене все ж відпустили додому. Андрій питав, чи я не хочу залишитись, щоб щось дізнатися про свого друга. Мене питали, чи треба мене сповіщати про його стан. Я завагалась лише на мить. А потім просто розвернулась та пішла. Без жодної відповіді. Так буде краще. Я знаю, що він у лікарні. В надійних руках. Сподіваюсь, що він видряпається…

Цвинтар сьогодні був практично безлюдний. Зазвичай я хоч когось та й зустрічала тут, але зараз лише поодинокі ворони. Я повільно йшла між чужими могилами, мимоволі вдивляючись в обличчя на граніті чи на звичайні таблички. Ці люди колись жили. Любили, ненавиділи, брехали, допомагали, вбивали, знущались, рятували… Цей список можнс продовжувати вічно. Кожен з них мав свої мрії та плани. Але зараз всі вони тут. Всі амбції врешті закриває деревʼяна кришка. Для гордості викопують глибоку яму. Ненависть засипають величезним насипом землі. І залишається лише одне тире. Я зупинилась біля однієї з могил, де було прізвище Пеленчук. Я не знаю цієї людини. І ніколи не знала. Але мої губи сіпнулись в посмішці, коли я усвідомила, що в самому центрі подій і ангарі був він. Артур Посійчук. Той, хто знищив моє життя. Знищив сам себе. 
Андрій чекав мене в авто. Сказав, що він не дуже приємно переносить перебування в таких місцях. Я зрозуміла його, тому не наполягала. Ми повернулись в маєток. Який тепер став моїм. Але чи рада була я цьому? Не думаю. За два місяці я встигла зробити деякий ремонт, щоб зробити це місце хоча б трохи пристосованим до життя. Я зняла всі фото зі стін, залишила лише одне на своєму столі. Єдине, що я не чіпала, це кабінет дідуся. У ньому був свій шарм… своя атмосфера. В дитинстві я обожнювала його кабінет, тому вирішила залишити хоч якісь приємні спогади.  Після того викрадення я втратила свій телефон. А разом з ним і свої сторінки у соціальних мережах, номери телефонів, картки. Довелось починати все з чистого листа і в цій частині життя. А особливо в плані моєї роботи. За два місяці замовлень було не дуже багато, та все ж вони були. І навіть сьогодні у мене була зйомка. Незважаючи на те, що за декілька днів настане Різдво. Андрій вперто хотів поїхати зі мною, але я запевнила, що все добре. І він може відпочити. Насправді, було дивно мати власного єдиного охоронця. Я хотіла відпустити Андрія, але хлопець сказав, що це єдиний його шанс втілити свої мрії в реальність, бо я добре плачу йому. То ж більше я не наполягала. Тим більше, з ним я не почувалась такою самотньою. 
З клієнтами ми домовились провести зйомку на одній з ялинкових ферм. За декілька днів до початку продажів тут було дуже багато красивих ялинок, які вже готували для відправки. Вони були припорошені снігом, а також на багато з них одягли гірлянди. Ідеальна картинка для зимової фотосесії. Мабуть я прийшла трохи зарано, бо крім мене та працівників ферми нікого не було. То ж я вирішила трохи прогулятись поміж зеленими красунями. І коли я зайшла в один з рядів, мене різко хтось схопив за талію, притулив до себа та прикрив рота. Я просто застигла… Невже. Невже це відбувається знову. Невже Посійчук таки не здох і знову намагається помститись мені. І саме сьогодні я не захотіла їхати з охоронцем. Здається, я приречена на проблеми. В тих міцних руках я просто заклякла і не могла порухатись. Від страху мене просто паралізувало. Здається, недавні події залишили добрячий слід на моїй психіці.